Читати книгу - "Нарис загальної історії"

суб’єктові об’єднаної історії. Це — середовище, в якому індивіди змушені жити. Воно потребує їхнього специфічного рівня, оскільки поле загальне, а суб’єктом є людство: це — значне обмеження, яке слід розглядати поза межами його окремого культурного кола, навіть якби воно було так само наближене до загального, як наближена до нього та чи та цивілізація. Мобілізується їхній культурний рівень, оскільки змістом поля є культурні можливості, а вид має тільки культурну реальність: це — значне обмеження, що спонукає знайти або вигадати небачену акультурацію. Зрештою, пробуджується ідіосинкратичний рівень індивідів, оскільки поле нове, а рівні культури знаходяться у потенційному стані: це — непереборне обмеження, спрямоване на найобдарованіших, аби вони довели свою самобутність і виробляли щось небачене, а також на більшість пересічно і звичайно обдарованих, аби вони орієнтувалися в світі, який зазнає перетворень, маючи єдиним своїм компасом смаки, нахили, улюблені речі або, ще простіше, відразу, огиду чи ненависть.

У цій точці можна вводити природні даності. Виняткова меншість знаходить це модерне середовище, що збуджує своєю новизною та непередбачуваністю, дістає від нього задоволення й має всі можливості адаптуватися до нього, щоб щасливо діяти в ньому. Більшість підштовхують до пристосування в ньому, щоб вона не зазнала надто великої поразки й мала можливості діяти в ньому більш-менш успішно. Дефективна меншість зазнає більшої чи меншої поразки, як це з нею трапляється в будь-якому середовищі. Оскільки розподіл є статистичним, то він не жорсткий, так само як не жорсткі й межі між трьома зазначеними групами. Існує, отже, деяка непевність щодо цих меж і можливість появи історичних обставин, які сприяють певному розширенню тієї чи тієї групи.

В основі всіх цих гіпотез лежить одна й та сама загальна думка. Людський вид і його представники оснащені нормально, щоб нормально жити в усіх середовищах, нормально створюваних ними, незалежно від розглядуваної стадії еволюції людства. Ця гіпотеза виглядає розумною. Її підтверджують явні факти з первісного і традиційного світів. Не виявлено жодного факту, який би заперечував її стосовно модерного світу.

Індивідуація може призводити до незадовільного тлумачення та до неприємних наслідків. Характерна риса індивідуації — пробудження в індивіда почуття відповідальності. Тільки індивід може вирішувати на свій страх і ризик, в яких видах людської діяльності він братиме участь. Це — вияв свободи виду в його представниках. Так само як свобода виду поєднує незапрограмованість, раціональність і фіналь-ність, так само її втілення і вияв у індивідуальній свободі означають нинішню здатність робити свідомий прямий вибір — політичний, економічний, релігійний, етичний, технічний, морфологічний тощо під страхом невдачі. Така слушна позиція створює чимало джерел для спотворень і викривлень. Дехто може чіплятися за абсурдну думку, що цілі людини і задачі, в яких вони втілюються, індивіди можуть реалізовувати самостійно, тоді як діяльність людства вочевидь вимагає груп, мереж і морфологій. Точне тлумачення вимагає, щоб вони охоплювали тільки тих індивідів, які просять про це, які були прийняті й зберігають право виходу, а також щоб організації та інституції завжди поважали свободу індивідів і максимально зверталися до їхньої відповідальності. Можуть з’явитися нові види денатурації, якщо групи заперечуватимуть свободу індивідів або якщо індивіди ігнорують неодмінність і логіку груп. Інші ідеї виглядають щонайменше так само неправомірними. Відповідальний індивід не може мати тільки права. Він обов’язково має зобов’язання, що визначаються станом, якій він обіймає, починаючи зі стану людської істоти. Механізм людства не можна звести до обслуговування індивіда. Останній має обов’язок гуманізації й виконує його, обслуговуючи механізм людства і живлячись від нього. Абсурдність можна довести до твердження, що індивід є мірою всіх речей. Цей абсурд одразу стає кримінальним, якщо його застосувати до етики як правильного життя.

Усі ці викривлення та спотворення виражаються в термінах «я-его». Це — вираження індивідуалізму як незаконної ідеології, оскільки легітимна версія відбиває вимогу індивідуальної відповідальності в усіх видах діяльності людини в контексті, який її заперечує чи обмежує. Як завжди, у царині ідеології, питання стоїть про те, щоб вирішити, чи індивідуалізм замикається в своєму пізнавальному статусі й може торкатися, псувати та зводити тільки інтелектуалів, що не матиме наслідків, хіба що в формі когнітивної шкоди, чи він може мати справжні наслідки для достатньої кількості видів індивідуальної поведінки, щоб — через агрегування — модерна історична матерія була цим виразно позначена. Можна спокійно давати загальну відповідь. Обмеження надто значні, щоб індивіди могли дозволяти собі фантазії такого штибу. Якщо вони наважаться на це, то санкції будуть миттєвими й коштуватимуть дорого. Так, приміром, переконати себе, що підприємство знаходиться на службі тих, хто на ньому працює, і діяти відповідно — не слушний спосіб досягти успіху на підприємстві та забезпечити успіх підприємства в конкуренції з рештою. Такі розрахунки, за які доводиться дорого платити, ґрунтуються на бракові раціональності. Ті, хто потерпають від нього, становлять дуже меншісну групу, яка поповнюється генетичним, психічним, соціальним шляхом. Такі індивіди можуть переживати трагедії чи завдавати локальної шкоди, але небезпека того, що вони можуть довести модерну добу до її загибелі, нульова. Між веселими ідеологічними витівками люмпен-інтелігенції та маргінальністю інвалідів слід бачити можливість виникнення феноменів, які займатимуть проміжне положення: вони досить загальні й поширені, щоб бути помітними і змістовними, надто мало вирішальні, щоб сколихнути підвалини модерних суспільств. Уяву про них може дати розумовий експеримент.

Припустимо, що деякі товари подають як «твори мистецтва». Припустимо також, що витвори мистецтва відірвані від будь-якої мети й замість створюватися для політичних, релігійних чи ігрових цілей вони стають для самих себе власними цілями. Причини цієї дивини й навіть цієї абсурдності — виробництво без мети не має для людини жодного сенсу — лежать на поверхні. Це — ті ж самі процеси модерної доби: демократизація знищила політичні та ідеологічні замовлення ієрократій; розвінчання міфів і дехристиянізація звели майже нанівець релігійне замовлення; капіталізм перетворює всі звичні цінності на торгові цінності та сприяє професіоналізації кваліфікації; плебеїзація на шкоду аристократи-зації придушує смак і підриває передання культури в розумінні культурної людини; ідеологізація може зваблювати митців і трансформувати їх у інтелектуалів, які зневажають буржуа та готові знайти для мистецтва альтернативні цілі: присвячення себе якійсь справі, навіть нігілістській, або відкриття нових істин. Припустимо, кінець кінцем, що єдиними усталеними критеріями оцінки творів є оригінальність, суб’єктивність чинника і чутливість аматора з огляду, з одного боку, на індивідуацію, а з другого — на логічне обмеження: відірвана від цілей продукція вже не корисною,