Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

любощі сягнули, а дівчина відповіла їй без сорома, ніби хизуючись, що вже в них до щирця дійшло. Річ то добре знана, що як пані схибнеться, то служебниці завше нахабніють: якщо й сама, мовляв, шкоду робить, то байдуже, нехай собі про наші грішки знає. Мусила Камілла просити в покоївки, щоб не виявляла перед тим своїм полюбовником її таємниці, та й сама краще з походеньками своїми стереглася, щоб не помітили нічого Ансельмо з Лотарієм.

Пообіцяти ж то Леонелла пообіцяла, а на ділі так робила, що Каміл-лині побоювання справдились. Ледача й зухвала покоївка, бачивши, що пані її не та вже, яка була перше, зовсім розопсіла й почала водити любчика до себе додому: як і застукає, думала, пані, то, певне, не зосмі-литься її викривати. До того, бачите, доводять панині гріхи, що сама стає рабою служебницям своїм і мусить прикривати всіляко нецноту їхню та розпусту. Отак і з Каміллою: бачила не раз і не два, як Леонелла панича свого у неї в домі приймала, та не сміла її за те сварити й ганити, а навпаки, давала їй змогу замикатись у якомусь покої і всі перешкоди з їхнього шляху усувала, щоб чоловік її, буває, того не постеріг. Та як вона не старалася, а одного ранку, саме перед світом, Лотаріо помітив, що з дому його коханої виходить якийсь чоловік.

Він не знав, хто то такий, і гадав спершу, що то йому привиділось, та як побачив, що привид загорнувся в плащ, закутався відлогою і викрався сторожко на вулицю, він одкинув ту дурну думку і спав на іншу, яка погубила б їх усіх, якби Камілла не знайшла рятунку. Він і в голові [221] собі не покладав, щоб той мужчина, що в нього перед очима вимкнувся оце з Ансельмового дому, ходив до якоїсь там Леонелли (забув зопалу, що є така на світі); ні, він подумав, що як Камілла йому самому так легко далася, то й до іншого когось така вже пблегка. Ще ж бо й так невірність проти самої невірниці обертається, що вже і той не йме їй віри, кому вона на підмову далась: гадає, що його вона ще скорше зрадить, і кожну свою підозру має за річ цілковито певну. Де й дівся Лотаріїв добрий розум, де й запроторився його здоровий глузд! В бсліпі лютих ревнощів, які палили йому все нутро, в неситій жадобі помсти проти Камілли, яка нічим йому не завинила, не вигадав він нічого кращого й розумнішого, як ударитися зразу до Ансельма (а той чи встав уже, чи ще й не прокидався) і такії до нього обернути речі:

— Знай, Ансельмо, що се вже не перший день борюся я з собою і насилу стримуюсь, щоб не розказати тобі того, чого більше не можу й не мушу перед тобою таїти. Знай, що фортеця Каміллиної чесноти капітулювала й готова прийняти беззастережно всі мої умови. Чом я раніш тобі сього не сказав? Тим, що сам хотів перш упевнитись: а може, се так тільки, примха якась на неї найшла, а може, вона в мене ума вивіряє, чи то я жартую, що з намови твоєї коло неї впадаю, чи справді люблю... Та знов же: якби вона така була, якою мала бути і за яку ми з тобою її вважали, то розповіла б уже тобі про ті мої зальоти, аж бачу — не дуже вона до того квапиться, тож недарма обіцяла, що, як ти знову куди з дому поїдеш, зійдеться зі мною в шатній коморі, де ти коштовності свої переховуєш (а вони таки й справді сходилися з Каміллою за звичай у тій коморі). Тільки прошу тебе, не лети отак ізгарячу до помсти: адже той гріх вона ще тільки в мислі вчинила, то, може, ще таки схаменеться, може, совісно їй стане і не доведе вона того заміру до скутку. Ти ж досі як не все, то багато що робив за моєю порадою, то послухайся мене ще раз. Затям гаразд, що я тобі скажу, переконайся в усьому на власні очі, а тоді вже розміркуй непоспішно й непохибно, що маєш діяти. Прикинься, н'би знову їдеш, як тоді, на два чи там на три дні, а сам сховайся в коморі — там же воно за тими килимами абощо дуже зручно,— та й побачимо вочевидь, що вона справді має на думці. І як вона замишляє зраду (чого не дай Боже, хоть воно на те вельми схоже), ти зможеш помститися на ній за ту наругу скрито, розумно й певно.

Лотарієві слова здивували, вразили й приголомшили Ансельма, бо він аж ніяк не сподівався почути їх саме тепер: адже він був певен, що Камілла дала відсіч усім отим нарочитим Лотарієвим замахам, і він ладен був уже святкувати цю преславну перемогу. Довгу хвилю мовчав він, устромивши очі в землю, і не змигнув, нарешті озвався:

— Лотаріо, ти вчинив так, як я й сподівався, знаючи твою щиру дружбу. Пристаю на твою раду: роби як хочеш, тільки тримай усе в тайності, як воно й належить у такому неспогаданому припадку.

Лотаріо погодився, та скоро вийшов од товариша, почав уже гірко каятися, що сказав йому таку річ. Як же нерозумно він учинив! Адже можна було відомстити Каміллі іншим яким способом, та не так жорстоко, не так підло. Він проклинав свою дурість, картав себе за таку легкодумність і аж у голову заходив — як би те діло назад повернути, [222] як би знайти якийсь порятунок. Кінець кінцем вирішив розповісти про все Каміллі, а що нагоди до того не бракувало, ще того самого дня зустрівся з нею наодинці. Вона теж ніби чекала тої зустрічі і заговорила до нього перша:

— Коханий мій Лотаріо, так болить мені серце, так скімлить, от-от розірветься,— аж дивно, що досі з грудей не вискочило. Знаєш, Леонел-ла моя до того вже знахабніла, що приймає тут у нашім домі свого полюбовника і тримає його до білого світа, а все ж то діється коштом моєї доброї слави, бо як побачить хто, що він із мого двору о такій