Читати книгу - "Коли кулі співали, Роман Миколайович Коваль"

тримало рушниці в руках, підперезувалося кулеметними стрічками, закладало ручні гранати за пояс…»[733] Багато зброї роздали селянам.

Спочивати на лаврах було ніколи. Вже 22 квітня Запорозька дивізія Гулого-Гуленка здійснила рейд у район Ананьїва, охопленого повстанням проти росіян. Уже насувався червоний відділ, який підтримували броньовики. Ворог запалив село Селіванівку, яке повстало проти кривавої комуни. Гулий вчасно прийшов на допомогу. Його Запорозький кінний полк спільно з 3-м кінним полком Івана Литвиненка та кінно-гірським дивізіоном Олекси Алмазова в короткому бою розбив ворога.

23 квітня запорожці разом із частинами Волинської дивізії розгромили ще один сильний відділ червоних, на озброєнні якого було три гармати. А 24-го гулівці знищили совєтську частину, що йшла на Ананьїв із боку м. Святотроїцька. У цей час Київська дивізія Тютюнника зайняла Балту. 25 квітня тютюнниківці контрнаступом знищили ще одну частину, яка атакувала була Балту. Командарм зазначав, що у боях коло Вознесенська, Ананьїва та Балти гулівці, тютюнниківці, частини Волинської дивізії та місцеві повстанці виявили «надзвичайно велику хоробрість і відвагу».

До останнього дня Зимового походу Гулий виказував «чудеса хоробрості і відваги». Недаремно командарм призначив його одним із своїх заступників.

3 травня Запорозька дивізія, до складу якої входили повстанські відділи отаманів Герасима Нестеренка-Орла й Ананія Волинця, несподівано зайняла Тульчин, захопивши чимало майна і три ворожі штаби частин 14-ї совєтської армії. 6 травня роз’їзди героїчного полку Чорних запорожців, головної ударної сили Запорозької дивізії Гулого-Гуленка, зустрілися з роз’їздами дивізії Армії УНР під командуванням полковника Олександра Удовиченка. «Радості не було кінця. Дух армії піднявся, настрій неописуємий, — згадував політичний референт УНР при Запорозькому війську Василь Совенко. — Не дивлячись на страшну втому, армія знову готова йти на ворога, не вимагаючи відпочинку. Повернулась фронтом на південь і пішла в наступ, преслідуючи розбитого ворога…»[734]

Запорозька дивізія Гулого-Гуленка зайняла правий фланг спільного українсько-польського фронту проти більшовиків. У той час вона нараховувала 248 старшин, 692 багнети, 536 шабель, 30 кулеметів і 8 гармат. Стояли у подільських селах Писарівка і Качківка. Чекали поповнення, адже в деяких куренях залишилося не більше 20 козаків. Ходили чутки, що невдовзі буде наказ йти на Одесу. Та сталося інакше — довелося відступати, хоч москалі і не дуже напирали.

Через Дзибівку, Бушу, Озаринці і Сказинці рушили на Серби, де колись поляки жорстоко закатували Івана Ґонту. Виявилося, що Перша кінна армія Будьонного 5 червня прорвала фронт на відтинку 13-ї польської дивізії на південь від Білої Церкви і поляки побігли до Польщі, оголивши лівий фланг українського війська. Тож мусили запорожці вирівнювати лінію фронту.

Минули вже і Могилів. Бій прийняли у містечку Лучинець. Незважаючи на перемогу, запорожці отримали наказ відступати далі — бо сусідні українські частини вже помандрували на захід. Удень проходили по 40 верст…

Від 14-го до 25 липня українські частини тримали оборону на лінії Збруча. Потім — знову відступ. Зупинилися аж за Дністром, у Галичі… Звідси і почався наступ «на Україну»… Дністер перейшли через напівзруйнований місток коло Нижнева 14 вересня. «Як скоро ми не йшли, — згадував запорожець Слоквич, — а дігнати не могли ворога… Весела наша була дорога. Козаки жартували, співали і незчулися, як прийшли до Збруча. Серце радувалось… Радість наша була безмірна. Вечером сиділи ми коло вогню і мріяли вже про Золотоверхий Київ: проженем ворога аж до Московщини… і запануєм у рідному краю». Та не так сталося, як мріялося. «Лукава для нас доля ще раз над нами насміялась».[735] На вимогу поляків, які підписали з росіянами у Ризі таємний мирний договір, наступ українських дивізій було зупинено. Це дало можливість більшовикам впорядкуватися, отримати підкріплення з Росії…

У жовтні Андрій отримав наказ здати командування Запорозькою дивізією і прибути до штабу армії за новим призначенням. 24 жовтня 1920 року він з’явився на виклик. «Симон Петлюра, — розповідав Гулий-Гуленко, — поклав на мене обов’язки об’єднати повстанців, які на той час у досить значній кількості оперували в запіллі Красної армії».[736]

Михайло Омелянович-Павленко наказав Гулому сформувати кавалерійську частину і прорватися в запілля червоних на з’єднання з повстанцями. Добирали охочих ретельно: штаб Гулого рекомендував для рейду старшин, ті ручалися за своїх козаків, козаки брали відповідальність за своїх товаришів. Переважно відбирали запорожців, учасників Першого зимового походу.

Сотник О. Вдовиченко у своєму спогаді «Рейд генерала Гулого-Гуленка» стверджував, що новостворений Перший полк Чорної січі мав 30 старшин, 350 кінних козаків, 12 кулеметних тачанок і 60 фур обозу. Командиром полку Гулий призначив полковника Сірка, колишнього командира Волинської бригади. Заступником Сірка став сотник Чорнота. До групи приєднався отаман Шепель зі своїм відділом (150 вершників і чотири тачанки). Його відділ нарекли 2-м Надбужанським кінним полком. До групи Гулого приєднався і відділ отамана Ілька Струка, який мав окреме завдання і йшов із Гулим тільки на прорив фронту.[737]

Своїм заступником Гулий призначив Герасима Нестеренка, колишнього командира Низового куреня Запорозької дивізії, ад’ютантом — поручника Чеховича. Штаб контррозвідки очолив сотник Гришний (Грішний?).

8 листопада, маючи на озброєнні 50 кулеметів, Андрій Гулий в околицях Ярмолинців прорвав більшовицький фронт. На другий день отаман Струк відділився від групи, попрямувавши у бік Коростеня. Пізніше, вже на Вінниччині, попрощався із запорожцями і Яків Шепель.

Група Гулого мала завдання прямувати у визначений район, не вступаючи у бої з ворогом. По дорозі знищили лише декілька політруків, воєнруків і червоного комдива, фаетон якого зустрівся їм на дорозі. Вже на Гайсинщині, під містечком Дашовом, ліквідували «заградотряд» (120 вершників при двох тачанках), який, прийнявши запорожців за своїх, необачно під’їхав «просто під цівки