Читати книгу - "Ярмарок суєти - Книга 1, Вільям Текерей"

ж сказав, що тільки хотів би там бути, бо хто з британців не хотів би цього? Але обов’язок тримає мене тут. Я не можу кинути напризволяще ту нещасну, що он страждає в сусідній кімнаті.

Він показав пальцем на двері кімнати, де була Емілія.

- Який добрий, шляхетний брат! - мовила Ребека, притулила до очей хусточку і вдихнула парфуми, якими вона була напахана.- Я була несправедлива до вас, ви маєте серце. А мені здавалося, що не маєте.

- Ох, слово честі! - вигукнув Джоз і зробив такий порух, наче хотів прикласти руку до того органа, що вона згадала.- Ви несправедливі до мене... так, несправедливі, люба місіс Кроулі.

- Авжеж, тепер я бачу, що ваше серце віддане сестрі. Але я пам’ятаю, як два роки тому... воно зрадило мене! - сказала Ребека, на мить спинила на Джозові свій погляд і відійшла до вікна.

Джоз почервонів, як буряк. Орган, за відсутність якого Ребека йому дорікала, закалатав у нього в грудях. Товстун згадав ті дні, коли втік від неї, і ту пристрасть, що раптом була запалала в ньому... дні, коли він возив її в кареті, коли вона виплела йому зелений гаманець, коли він сидів зачарований і не міг відірвати очей від її білих рук і блискучих очей.

- Я знаю, що ви вважаєте мене невдячною,- мовила вона тихим, тремтячим голосом, відійшовши від вікна й знов пильно глянувши на нього.- Ви холодні до мене, уникаєте мого погляду і взагалі так поводитесь останнім часом, і сьогодні теж, що тільки підтверджуєте мій здогад. Та хіба я не маю причини уникати вас? Спитайте відповіді у свого серця. Чи ви гадаєте, що мій чоловік дуже радий запрошувати вас у гості? Єдині гіркі слова, які я чула від нього (я мушу віддати справедливість капітанові Кроулі), були через вас... авжеж, то були гіркі слова, дуже гіркі.

- Господи милосердний! Що ж я такого зробив? - спитав Джоз, тремтячи з утіхи й збентеження.- Що ж я такого зробив, щоб... щоб...

- А ревнощі? Він не дає мені спокою через вас. Але хоч би що там було колись, тепер моє серце цілком віддане йому. Я тепер чиста перед ним. Правда ж, містере Седлі?

Дивлячись на жертву своїх чарів, Джоз весь тремтів з захвату. Кілька хитрих слів, два-три багатозначних, ніжних погляди - і його серце знов запалало, а підозри й гіркі сумніви розвіялися. Та хіба ще від часів Соломона жінки не обдурювали й не перемагали лестощами навіть багато розумніших чоловіків, ніж Джоз?

«Ну, тепер якби й сталося найгірше,- подумала Ребека,- я матиму певну змогу виїхати звідси, мені дадуть гарне місце в кареті».

Невідомо, до яких виявів кохання й відданості довела б містера Джоза його бурхлива пристрасть, коли б тієї хвилини не зайшов служник Ісидор і не почав поратися в кімнаті. Джоз, що, важко дихаючи, хотів освідчитися в своїх почуттях, мало не вдавився, бо мусив їх стримати. Ребека також вирішила, що пора їй піти втішити свою любу Емілію.

- Au revoir, 195 - мовила вона і, пославши містерові Джозефу поцілунок, тихенько постукала до його сестри.

Коли Ребека зайшла до Емілії і зачинила за собою двері, Джоз опустився в крісло, витріщив очі, зітхнув і страшенно засопів.

- Ця куртка надто вузька на вас, мілорде,- мовив Ісидор, все ще не спускаючи очей з вимріяних шнурів.

Але господар не чув, що він сказав, бо його думки блукали десь-інде. Він то спалахував, коли перед очима в нього поставав образ чарівної Ребеки, то винувато зіщулювався, згадуючи про ревнивого Родона Кроулі із зловісними закрученими вусами та про його страхітливі, заряджені дуельні пістолети.

Поява Ребеки вжахнула Емілію, і вона мимохіть відсахнулася. Несподівана гостя вернула її до дійсності й до згадок про вчорашній вечір. Злякано думаючи про завтрашній день, Емілія забула Ребеку, ревнощі, забула все на світі, крім одного: що чоловік її поїхав і перебуває в небезпеці. Поки ця безстрашна світська жінка не зайшла до неї, не розвіяла чарів, не відчинила дверей, ми теж не зважувалися зазирнути до тієї сумної кімнати. Скільки та бідолаха простояла навколішки? Скільки годин провела вона там у мовчазних молитвах і в гіркому смутку? Воєнні літописці, що дають блискучі описи боїв і перемог, навряд чи скажуть нам про таке. Це надто непоказний бік величного видовища, і ви не почуєте вдовиних зітхань і материнського плачу серед криків і радісних вигуків гучного переможного хору. А втім, коли вони не плакали, ті скромні істоти з розбитим серцем, чиї скарги тонули в галасі перемоги?

Після першого переляку, що охопив Емілію, коли перед нею блиснули зелені очі Ребеки і вона, зашурхотівши шовками й забряжчавши оздобами, простягла руки, щоб обійняти свою бідолашну жертву, почуття гніву переважило, її смертельно-бліде обличчя спалахнуло, і вона глянула на суперницю так твердо, що та здивувалась і трохи зніяковіла.

- Люба Еміліє, тобі погано! - вигукнула гостя, подаючи їй руку.- Що з тобою? Я не можу бути спокійною, поки не дізнаюся, як ти себе почуваєш.

Емілія відвела свою руку. Ніколи ще ця лагідна істота не відмовлялася вірити ласкавому слову чи відповідати на будь-який вияв любові. А тепер вона відсмикнула руку і вся затремтіла.

- Чого ти прийшла, Ребеко? - спитала вона, так само суворо дивлячись на гостю своїми великими очима. Той погляд збентежив Ребеку.

«Мабуть, Емілія бачила, як він давав мені записку на бенкеті»,- подумала вона.

- Не хвилюйся, люба,- мовила вона, опускаючи очі.- Я прийшла тільки довідатись, чи я... чи ти добре себе почуваєш?

- А ти добре себе почуваєш? - відповіла Емілія.- Думаю, що добре. Ти не любиш свого чоловіка. Бо не прийшла б сюди, якби любила. Скажи мені, Ребеко, чи я коли зробила тобі щось погане?

- Ні, не зробила, Еміліє,- відповіла та, не підводячи очей.

- Коли ти була убога, хіба я не приголубила тебе? Не стала тобі сестрою? Ти бачила нас у щасливі часи, до того, як він одружився зі мною. Я була для нього всім, а то хіба б він відмовився задля мене від багатства і від родини, щоб своїм шляхетним вчинком зробити мене щасливою? Навіщо ж ти стала між мною і моїм коханням? Хто послав