Читати книгу - "За межі мовчазної планети. Переландра"

нього геть заклякло від довгого сидіння — і наосліп пішов уздовж берега, виставивши вперед руки. Рухався він дуже повільно, та вже невдовзі вперся у скелясту стіну. Став навшпиньки і спробував сягнути руками якомога вище, але там не було нічого, крім холодного каменю. «Спокійно, тільки спокійно… у страху великі очі», прошепотів Ренсом сам до себе, і навпомацки рушив назад. Дістався до Нелюдового тіла, проминув його і подався берегом далі, та не пройшов і двадцяти кроків, як наштовхнувся руками — так вийшло, що саме підняв їх над головою, — на склепіння, яке з кожним кроком опускалося щораз нижче й нижче. Ще трохи — і йому довелося просуватися далі навкарачки. Було цілком зрозуміло, що склепіння там змикається з берегом.

Від розпачу у Ренсома ледь не підкошувалися ноги. Він якось повернувся до Нелюдового тіла і всівся на березі. Сумнівів не зосталося. Чекати ранку марно — його тут не буде довіку; хтозна, можливо, він і так уже чекає цілу добу. Гучне відлуння, затхле повітря, сам запах цього місця — все підтверджувало страшний здогад. Либонь, коли Нелюд затягнув його під воду, їх випадково — на це був хіба один шанс зі ста — затягнуло до розщелини у скелях, розташованої нижче за рівень моря, а потім викинуло на берег у якомусь гроті. А якщо спробувати повернутися назад тим же шляхом? Ренсом наосліп пройшов трохи до води, посковзуючись на мокрій гальці, і тут вода сама пішла йому назустріч: хвиля збила його з ніг, провирувала над головою, а за якусь мить уже покотилася назад, і він зумів утриматися на місці тільки тому, що розпластався на камінні, щосили намагаючись якомога міцніше за нього вхопитися. Ні, заходити у воду не можна — йому лишень потрощить усі ребра об кам’яні стіни. Якби було світло та висока скеля, щоб із неї пірнути, то, можливо, й пощастило б одразу зануритися до самого дна і пошукати вихід… і то навряд. Втім, який сенс про це міркувати — все одно тут темно, хоч око вийми.

Повітря у печері було не надто свіже, та все ж звідкись надходило — інша річ, чи вдалося б йому до того отвору дістатися. На гаючи часу, він заходився обстежувати кам’яну стіну, що починалася відразу за берегом. Ситуація виглядала невтішно, але десь у глибині душі в Ренсома жевріла слабенька надія на те, що ця печера кудись та веде. Так збігло трохи часу, і ось він намацав у стіні на висоті приблизно трьох футів якусь заглибину. Подумав спершу, що вона має лишень кілька дюймів завглибшки, але руки намацали всередині тільки порожнечу; тоді він вибрався на уступ і обережно зробив кілька кроків уперед. Правою ногою наступив на щось гостре, аж зойкнув від болю і став просуватися далі ще обережніше. Вперся у стіну, рівну і високу — до верху не дотягнувся, скільки не старався, — і повернув праворуч; невдовзі стіна закінчилася, і можна було знову йти прямо, та майже відразу він сильно вдарився об щось великим пальцем босої ноги і якусь хвилину не міг ступити й кроку. Коли біль трохи вщух, Ренсом опустився навкарачки; складалося враження, що навколо — сила-силенна каменів, від найменших до найбільших, але йому якось вдавалося пробиратися поміж ними. Хвилин десять він успішно просувався вгору доволі крутим схилом — де повз уперед ковзким гравієм, де перелазив через більші камені, — а тоді знову наткнувся на прямовисну скелю. Виявилося, що і тут десь на висоті грудей є заглибина — цим разом зовсім вузька. Він виліз на уступ і притиснувся лицем до каменя, мацаючи руками обабіч — ану ж пощастить якось пройти далі.

Шлях наче й був, але вів угору, і Ренсом завагався. А раптом перед ним стіна, на яку він не наважився б підніматися і за білого дня, у відповідному одязі? Та надія шепотіла: хтозна, можливо, ця скеля лишень трішечки вища за нього самого — от якихось сім-вісім футів заввишки, — і якщо йому зараз вдасться взяти себе в руки і спробувати полізти вгору, то вже за кілька хвилин він потрапить до вимріяного за останні години наскрізного тунелю, який веде кудись углиб гори. І Ренсом таки наважився. Турбував його не стільки ризик зірватися зі скелі і розбитися, скільки небезпека опинитися відрізаним від води. Голод, думалося, ще якось можна стерпіти, а от без води точно довго не протягнути. Так чи інак, він поліз навпомацки вгору; робити щось подібне раніше йому ще не доводилося ніколи. Непроглядний морок, безперечно, навіть трохи допомагав, адже Ренсом зовсім не відчував висоти, і голова у нього анітрохи не паморочилася. Та все одно то було справжнє божевілля. Без сумніву, в очах стороннього спостерігача він виглядав би то неймовірно відважним, то надмірно обережним. Думки про те, що вгорі його, можливо, чекає лишень склепіння печери — і тільки, він уперто відганяв.

Минуло десь із чверть години, і Ренсом вибрався на якусь рівну поверхню; хтозна, що то було — чергова широка приступка чи вершина. Тут він перепочив, обмацуючи численні синці та подряпини, а тоді підвівся і подався далі, щомиті сподіваючись знову наштовхнутися на кам’яну стіну. Пройшовши кроків із тридцять, Ренсом голосно крикнув і прислухався: так, якщо це підземелля, то дуже й дуже просторе. Він подався далі. Всіяний дрібним камінням схил піднімався щораз вище; траплялися камінці й більшого розміру, але Ренсом навчився вже підгинати пальці і ставити ногу на землю якомога обережніше, тож спотикався тепер рідко. Трохи заважало те, що навіть у цій чорній наче смола пітьмі він мимоволі намагався щось розгледіти і знай напружував зір; через це у нього розболілася голова, а перед очима знай спалахували снопи різнобарвних іскор.

Ренсом ішов крізь темряву так довго, що почав уже боятися, чи не ходить він по колу і чи не потрапив часом до галереї, яка проходить під поверхнею цілої планети. Заспокоювало хіба те, що дорога весь час вела вгору. Та найбільше діймала його туга за світлом. Він думав про світло так, як голодний думає про їжу, і в уяві у нього зринали то зелені пагорби, над якими блакитним квітневим небом пропливають білі хмаринки, то мирна пляма світла від лампи на заставленому книгами столі, то навіть запалена люлька. Невідь чому складалося враження, що схил, яким він піднімався, не просто темний, а чорний сам по собі, наче вимазаний сажею. Він ніби наяву бачив, як, таки знайшовши кінець кінцем вихід із цього