Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

дозволите мені вас затримати, то я, то я… — із диким поглядом Мюллер озирнувся навколо.

Рейчел гмикнула:

— Якій ще владі?

— Столичній…

Нарешті вона дала волю гніву:

— Послухай, малий. Ми застрягли чортзна-де на планеті, яка щойно пережила сингулярність третього типу, і сидимо в мертвому апараті з мінімумом припасів. Останні півтори доби я гарувала як дурна, щоб усіх нас урятувати (зауваж, усіх! і тебе також!), і мені було би страшенно приємно, якби ти стулив свою пельку бодай на хвилину! Наш головний пріоритет — вижити; наступний — зв’язатися із людьми, яких я мала би тут відвідати, а повернутися в цивілізацію всього лише на третьому місці. Встигаєш за ходом думки? Бо саме зараз тут немає представників цивільної адміністрації, принаймні тих, на кого ти чекаєш. За неповний місяць їм на голову звалилося щось із тисячу років прогресу, тож якщо твій тутешній куратор усе ще сидить за своїм столом, то тільки тому, що впав у кататонічний стан від шоку од майбутнього. Цивілізація на цій планеті перейшла межу трансцендентності. Це вже колишня колонія. Останньої більше не існує. І єдині, хто більш-менш розуміється на тому, що тут відбувається, — це ваші інакодумці. Хоча мій оптимізм щодо них теж дуже слабкий. Це ми — твій найкращий шанс вижити. Постарайся цього не забути.

Вона люто подивилася на нього, і він подарував їй не менш люб’язний погляд, хоча й не здатний сформулювати свої претензії до неї.

Позаду неї Мартін спускався на луку. Щось привабило його увагу, і він їх гукнув.

— Що там? — озвалася Рейчел. Напруга між двома спала, Василій, ремствуючи, здався і почав шукати, як спуститися вниз. Мартін відповів щось нерозбірливе.

— Що? — перепитала жінка.

— Із цією травою щось не так!

— Чорт.

Рейчел спустилася вниз за Василієм по боці капсули: двох з половиною метрах некруто похиленої керамічної обшивки та м’якому шовку надувної подушки.

— Що ти маєш на увазі?

Мартін випростався і мовчки простягнув їй трав’яну билинку.

— Це ж… — Рейчел не закінчила речення.

— На Світі Рохарда має ж бути типова земна біосфера, адже так? — Мартін із цікавістю дивився на подругу. — Так було написано в моїй брошурці.

— Та що там таке? — спитав Василій.

— Трава, або таке, що нею тут вважають, — ніяково стенув плечима Мартін. — Ну, от мені вона геть не скидається на нормальну земну траву. І колір такий, і навіть форма більш-менш, але…

— Ой. Я нею порізалася.

Рейчел впустила листочок, і він непомітно впав, але при приземленні почав розпадатися із протиприродною швидкістю, розщепившись уздовж радіальних швів.

— А дерева?

— З ними теж щось негаразд.

Тріскотіння за плечима Мартіна змусило його підстрибнути на місці.

— Що там?

— Не переживай. Я просто подумала, що нам знадобиться якийсь наземний транспорт, тому наказала його виготовити, капсула піде на матеріали…

— Прикольний багаж у тебе, — сказав Мартін у захваті. Стінки рятувального човника провалилися всередину, у повітрі почав відчуватися гарячий органічний запах печеного хліба.

— Ну, так. — Рейчел мала стурбований вигляд. — Моя контактна особа повинна була одержати повідомлення про наше прибуття. Цікаво, як довго…

Речення зависло в повітрі. Василій заклопотано покрокував у напрямку дальшого узлісся, насвистуючи якийсь військовий марш.

— Ну, і хто твій контакт? — запитав Мартін.

— Такий собі Рубенштейн. Один із відносно раціональних кадрів у русі опору, який відбував тут внутрішнє заслання. Не дуже раціональні швидко гинуть.

— І нащо він тобі здався?

— Передати йому посилку. Хоча її він уже не потребує, судячи з того, що тут найпевніше відбулося.

— Посилку? Яку ще посилку?

Рейчел розвернулася і показала на дорожню скриню, що стояла посеред усе меншої капсули, од якої лишився тільки каркас, між елементами якого тихо валувала пара.

— Ось цю посилку…

Його виказали очі. Рейчел узяла його попід руку.

— Гайда, Мартіне, прогуляємося до того ряду дерев.

— Але ж… — Він озирнувся через плече. — Ет, ходім’.

— Ситуація така, — почала Рейчел із першим кроком. — Пам’ятаєш, я казала, що ми надаємо допомогу людям у Новій Республіці? Якийсь час тому (власне, кілька років тому) в одному управлінні, назву якого тобі знати геть не обов’язково, вирішили, що революція вже назріла. Зазвичай, ми не втручаємося в такі справи; ліквідація режимів — табу, навіть якщо вони вам не до вподоби або вам так велить мораль. Але наші аналітики вирахували, що з’явився невеликий шанс, скажімо так відсотків двадцять, що Нова Республіка здатна пустити метастази і перерости в справжню імперію. Тому було прийнято рішення трохи пришвидшити процес, і от уже десять років ми доправляємо їхньому доморощеному лібертаріанському підпіллю деякі потужні інструменти.

Коли прибув Фестиваль… ми ще не дуже добре розуміли, що він із себе становить. Якби в Кламовці мені було відомо те, що ти потім розповів уже по дорозі сюди, я би на борт крейсера не сіла. І цей багаж із собою не тягнула. Бо за великим рахунком, саме він був головною ціллю подорожі. Двісті сорок років тому аристократія придушила останній совєт робітників і технологів, а разом із ним знищила й останній «ріг достатку» із тих, що дісталися Новій Республіці від Есхатона. Відтоді клас арбайтерів легко було тримати в покорі, обмежуючи доступ до освіти, засобів виробництва, заганяючи їх в інформаційне гетто. Цей багаж, Мартіне, повноцінна машина, справжній «ріг достатку». Креслення будь-чого, про що тільки могло подумати постіндустріальне суспільство середини