Читати книгу - "Діти Дюни"

обернувши сліпі очниці в бік Галлека, але вказуючи на Лето.

— Думаєш, ти міг би випробувати його?

— Не втручайся, нічого не знаючи про проблему та її наслідки, — наказав Галлек, не дивлячись на чоловіка.

— О, я достатньо добре знаю її наслідки, — відповів Проповідник. — Якось мене випробовувала стара жінка. Вона думала, наче знає, що робить. Як виявилося, не знала.

Галлек глянув на нього.

— Ти ще один Правдомовець?

— Кожен може бути Правдомовцем, навіть ти, — сказав Проповідник. — Це питання чесності перед природою власних почуттів. Вона вимагає внутрішньої згоди з правдою, яка й дозволяє легке розпізнання.

— Чому ти втручаєшся? — спитав Галлек, кладучи руку на ніж. Ким був цей Проповідник?

— Я відповідаю за ці події, — відказав Проповідник. — Моя мати могла пролити рідну кров на олтарі, але в мене інші мотиви. І я бачу твою проблему.

— О? — Зараз Галлек справді зацікавився.

— Леді Джессіка наказала тобі відрізнити між собою собаку й вовка, відрізнити зе’еб і ке’еб. За її означенням, вовк — це особа, наділена силою і яка нею зловживає. Але між вовком і собакою є проміжний період на світанку, коли їх неможливо відрізнити.

— Майже в точку, — сказав Галлек, помітивши, що дедалі більше людей із січі заходить до спільної кімнати, щоб послухати. — Звідки ти це знаєш?

— Бо я знаю цю планету. Не розумієш? Подумай про це. Під поверхнею є камені, глина, осад, пісок. Це пам’ять планети, картина її історії. Так само з людьми. Собака пам’ятає вовка. Кожен світ обертається довкола серцевини буття, а з центру цієї серцевини на поверхню виходять усі спогади.

— Дуже цікаво, — мовив Галлек. — І як це допоможе мені виконати накази?

— Переглянь картину своєї історії, що є в тебе всередині. Спілкуйся так, як спілкуються тварини.

Галлек труснув головою. У цьому Проповіднику була переконлива безпосередність, риса, яку він не раз розпізнавав у Атрідів, і це доволі виразно підказувало, що чоловік користується силою Голосу. Галлек почув, як закалатало його серце. Невже це можливо?

— Джессіка прагнула остаточного випробування, стресу, через який вийшла б на поверхню тканина підшивки її онука, — сказав Проповідник. — Але ця тканина й так на поверхні, відкрита твоєму погляду.

Галлек обернувся і глянув на Лето. Цей рух виник сам собою, під впливом сили, якій неможливо було протистояти.

Проповідник вів далі, наче навчаючи впертого учня.

— Цей юнак збиває тебе з пантелику, бо він не є одиничним буттям. Він — спільнота. Коли ж спільнота переживає стрес, якийсь член цієї спільноти може взяти на себе командування. Такий командир не завжди є добромисним, звідки наші історії про Гидь. Але ти вже досить поранив цю спільноту, Ґурні Галлеку. Невже ти не бачиш, що трансформація вже відбулася? Цей юнак наблизився до внутрішнього співробітництва, яке є надзвичайно потужним і не може бути повернуто назад. Я бачу це без очей. Колись я опирався, але тепер підкорюся йому. Він — Цілитель.

— Хто ти? — зажадав Галлек.

— Я — не більше ніж те, що ти бачиш. Не дивися на мене, дивися на особу, яку тобі наказано навчати й випробувати. Він був сформований кризою. Він вижив у смертоносному довкіллі. Він тут.

— Хто ти? — наполягав Галлек.

— Кажу тобі: дивися лише на цей юний паросток роду Атрідів! Він — остаточний зворотний зв’язок, від якого залежить наш вид. Він наново внесе в систему результати попередніх досягнень цього виду. Жодна інша людина не може знати цих минулих досягнень краще за нього. А ти думаєш знищити його!

— Мені наказано випробувати його, а я не…

— Ти це зробив!

— Він — Гидь?

Проповідник здригнувся від втомленого сміху.

— Ти застряг у нісенітницях Бене Ґессерит. Як вони вміють творити міфи, що присипляють людей!

— Ти Пол Атрід? — спитав Галлек.

— Пола Атріда більше немає. Він намагався стати найвищим моральним символом, відрікшись від усіх моральних вимог. Став святим без бога, кожне слово якого — блюзнірство. Як ти можеш думати…

— Бо ти говориш його голосом.

— То зараз ти випробовуєш мене? Стережися, Ґурні Галлеку.

Галлек ковтнув слину й змусив себе перевести увагу на незворушного Лето, який так і стояв, уважно слухаючи.

— Кого тут випробовують? — спитав Проповідник. — Можливо, це леді Джессіка випробовує тебе, Ґурні Галлеку?

Галлеку ця думка здалася дуже тривожною. Питав себе, чому дозволив словам цього Проповідника так зворушити його. Проте в слугах Атрідів було глибоко закладено послух цій автократичній містиці. Джессіка, пояснюючи це, зробила справу ще більш таємничою. Зараз Галлек відчув, як щось у ньому змінюється, щось, країв чого ледь торкнулося тренування Бене Ґессерит, яке провела для нього Джессіка. Усередині нього постала безмовна лють. Він не хотів змінюватися!

— Хто з вас грає в Бога і з якою метою? — спитав Проповідник. — Щоб відповісти на це питання, не можна покладатися лише на розум.

Повільно й обережно Галлек перевів увагу з Лето на сліпця. Джессіка постійно повторювала, що він має досягти рівноваги каїрітів — «ти вчиниш се — не вчиниш се». Вона називала це дисципліною без слів і фраз, без правил чи аргументів. Щось у голосі сліпого, у його інтонаціях, манерах роздмухало іскру гніву, який запалав у Галлеку і, випалившись дотла, перейшов у сліпучий спокій.

— Відповідай на моє питання, — сказав Проповідник.

Галлек відчув, як ці слова посилили його зосередженість на цьому місці, цій хвилині та її вимогах. Його місце у світі визначалося лише його зосередженістю. У нього не зосталося сумнівів. Це Пол Атрід. Він не помер, він повернувся. І це доросла дитина Лето. Галлек ще раз глянув на Лето, насправді його побачивши. Розгледів ознаки потрясіння довкола очей, врівноваженість у поставі, пасивні вуста, що видавали химерне почуття гумору. Лето вирізнявся на тлі довкілля, наче стояв у фокусі сліпучого світла. Здобув гармонію, просто прийнявши її. Усі, хто здобув гармонію, просто прийняли її.

— Скажи мені, Поле, — промовив Галлек. — Твоя мати знає?

Проповідник зітхнув:

— Для Сестринства я мертвий. Не намагайся мене оживити.

Далі, не дивлячись на нього, Галлек спитав:

— Але чому вона…

— Вона робить те, що повинна робити. Творить власне життя, думаючи, що керує багатьма життями. Усі ми так граємося в богів.

— Але ж ти живий, — прошепотів Галлек, приголомшений цим усвідомленням. Він нарешті обернувся, аби глянути на цього чоловіка, молодшого за самого Галлека, але так зостареного пустелею, наче він був удвічі за нього старшим.

— Як це? — з натиском спитав Пол. — Живий?

Галлек озирнувся довкола, оглянув пильних фрименів. На їхніх обличчях з’являлося щось середнє між сумнівом і благоговінням.

— Мати ніколи не повинна була вивчати моїх уроків. — Це звучав голос Пола! — Бути