Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

Якщо він, звісно, ще стоїть.

— Він ще стоїть! Канедіас будував на віки.

Перший з-поміж магів поглянув угору, в дощ. Небо вже вкривалося синцями, і в них над головами нависав темний тягар.

— Ми не можемо дозволити собі затримку. Вже й так не проїдемо місто дотемна.

Джезаль із жахом поглянув на мага.

— Ми тут заночуємо?

— Ясна річ, — різко відказав Баяз і відвернув свого коня від краю.

Коли вони покинули Келінський шлях і рушили в гущу міста, руїни обступили їх тісніше. Джезаль поглянув на загрозливі тіні, що височіли в присмерку. Йому здавалося, що гірше, ніж застрягнути в цьому місці вдень, лише залишитися тут у темряві. Він би радше провів цю ніч у пеклі. Та яка б тоді була різниця?

Річка мчала під ними рукотворним каньйоном — між високими валами з гладенького мокрого каменю. Могутній Аос, ув’язнений у цьому вузькому просторі, пінився з нескінченною, несамовитою люттю, гризучи відшліфований камінь і плюючись високо в повітря сердитими бризками. Ферро навіть не уявляла, як щось могло надовго втриматися над цим потоком, але Баяз мав рацію.

Міст Творця ще стояв.

— Я жодного разу за всі свої мандри по всіх усюдах, у жодному місті чи країні під щедрим сонцем не бачив такого дива. — Лонгфут повільно захитав поголеною головою. — Як міст може бути виготовлений із металу?

Але він таки був металевий. Темний, гладенький, тьмяний, він виблискував крапельками води. Він здіймався над запаморочливим простором однією простенькою аркою, неймовірно тендітною павутинкою з тонких стрижнів, що перетинали порожнє повітря під ним, а вгорі тягнулася бездоганно рівна й широка дорога з жолобчастих металевих пластин, запрошуючи їх пройти. Усі його краї були гострі, усі вигини точні, усі поверхні чисті. Він стояв неторканий посеред страшного повільного занепаду.

— Неначе його завершили вчора, — пробурмотів Кей.

— І все ж це, можливо, найдавніша річ у місті. — Баяз кивнув на руїни позаду них. — Усі досягнення Джувенса погублені. Повалені, зламані, забуті, можна подумати, ніби їх і не було ніколи. Зате роботи майстра Творця не стали гіршими. Вони хіба що сяють іще яскравіше, бо сяють у потьмянілому світі. — Він пирхнув, і з його ніздрів вирвалася пара. — Хто його зна? Можливо, вони ще стоятимуть цілі та неушкоджені наприкінці часів, коли всі ми вже давно лежатимемо в могилах.

Лютар знервовано поглянув униз, на гримучу воду — без сумніву, замислився, чи не там його могила.

— Ви впевнені, що він нас витримає?

— У Старий час ним щодня проходили тисячі людей. Десятки тисяч. Нескінченна процесія з коней, возів, громадян і рабів день і ніч текла в обидва боки. Нас він витримає.

Копита Баязового коня на очах у Ферро з дзенькотом вийшли на метал.

— Цей Творець явно відзначався... досить видатними талантами, — пробурмотів навігатор і погнав свого коня слідом.

Кей хльоснув віжками.

— Так і було. І всі вони втрачені для світу.

Наступним пішов Дев’ятипалий, а тоді з неохотою рушив Лютар. Ферро залишалася на місці, сидячи під ударами дощових крапель і несхвально дивлячись на міст, на віз, на чотирьох коней і на їхніх вершників. Їй це не подобалося. Ні річка, ні міст, ні місто — ніщо з цього. З кожним кроком це дедалі більше нагадувало пастку, а тепер вона не сумнівалася, що це пастка і є. Не треба було слухати Юлвея. Не треба було йти з Півдня. Їй нічого було робити тут, у цій холоднючій, мокрій, безлюдній пустелі з цим кодлом безбожних біляків.

— Я ним не піду, — заявила вона.

Баяз озирнувся на неї.

— То ти збираєшся перелетіти? Чи просто залишитися на тому боці?

Вона відкинулася назад і схрестила руки перед собою на луці сідла.

— Може, й так.

— Можливо, такі питання краще обговорювати після виходу з міста, — пробелькотів брат Лонгфут, збентежено озираючись на порожні вулиці.

— Він має рацію, — докинув Лютар. — У цьому місці лихий дух...

— До сраки його дух, — загарчала Ферро, — і до сраки вас. Нащо мені переходити? Що такого корисного для мене є на тому боці річки? Ти, старий біляче, обіцяв мені помсту і не дав нічого, крім брехні, дощу та кепських харчів. Нащо мені ступати ще хоч крок із тобою? Скажи мені!

Баяз насупився.

— Тобі допоміг у пустелі мій брат Юлвей. Якби не він, тебе б убили. Ти дала йому слово...

— Слово? Ха! Діду, слово — це ланцюг, який легко розірвати.

Вона швидко розвела руками.

— Отак. Я вільна від нього. Я не обіцяла стати рабинею!

Маг протяжно зітхнув і втомлено схилився вперед у сідлі.

— Неначе в житті було мало труднощів без твоїх викрутасів. Ферро, чому ти волієш усе ускладнювати, а не полегшувати?

— Може, Бог створив мене такою заради якоїсь мети, та я цього не знаю. Що таке Сім’я?

Перехід просто до суті справи. Коли вона вимовила це слово, у старого біляка, здавалося, раптово сіпнулось око.

— Сім’я? — отетеріло пробурмотів Лютар.

Баяз похмуро глянув на спантеличені обличчя інших.

— Можливо, цього краще не знати.

— Цього «краще» замало. Я хочу знати, що й чому ми робимо на той випадок, якщо ти знову заснеш на тиждень.

— Я вже добре відновився, — різко відказав Баяз, але Ферро здогадалася, що це брехня. Усе в ньому здавалося зморщеним, старішим і слабшим, ніж раніше. Він прокинувся й розмовляв, та все ж далеко не відновився. Щоб обдурити її, знадобилося б більше, ніж пусті запевнення. — Цього не повториться, можеш не сум...

— Я спитаю тебе ще раз і сподіваюся, що нарешті отримаю просту відповідь. Що таке Сім’я?

Баяз дуже довго дивився на неї, а вона дивилася на нього.

— Чудово. Будемо сидіти під дощем і обговорювати природу речей. — Він вивів свого коня з мосту, і той врешті-решт зупинився щонайбільше за крок від неї. — Сім’я — одна з назв того предмета, який викопував із глибин землі Ґлустрод. Саме ним він зчинив усе це.

— Це? — буркнув Дев’ятипалий.

— Усе це. — Перший з-поміж магів махнув рукою на руїни, що їх оточували. — Сім’я перетворило найвеличніше місто в світі на руїни та спустошило землю довкола нього віднині й навіки.

— Отже, це зброя? — пробурчала Ферро.

— Це камінь, — раптом сказав Кей, зігнувшись на своєму