Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

просто чотар, а пан чотар, і не можна говорити «де той чотар», а лише «Голошу слухняно, де тут пан чотар?» В його чоті, коли хтось випустить «ich melde gehorsam», одразу дістає по пиці.

— Не дуже розмахуйтесь, — сказав розважливно Швейк. — Негайно збирайтеся, ідіть до бараку, візьміть там десять людей і бігом з ними на склад. Будете одержувати консерви.

Чотового Фукса це так приголомшило, що він спромігся лише запитати:

— Що таке?

— Жодного «що такого», — відповів Швейк. — Я, ординарець одина́дцятої маршової роти, хвилину тому говорив по телефону з паном обер-лейтенантом Лукашем, і той сказав: «Бігом з десятьма людьми до складу». Якщо, пане чотарю Фуксе, ви не підете, я зараз же повернуся до телефону. Пан обер-лейтенант бажає, щоб ішли саме ви. І не може бути ніяких розмов. «Телефонна розмова, — каже пан надпоручник Лукаш, — повинна бути коротка і ясна! Коли скажуть «чотар Фукс піде», то він піде. Наказ — це вам не телефонне базікання, коли ми когось запрошуємо на обід. У армії, особливо під час війни, кожне спізнення — це злочин. Якщо чотар Фукс, коли ви йому про це повідомите, негайно не піде, то негайно повідомте мені про це телефоном. А я вже йому такої заграю, що аж пір’я з нього полетить». Го-го! Ви пана обер-лейтенанта ще не знаєте! — Швейк, тріумфуючи, глянув на унтерів, яких його промова справді здивувала і приголомшила.

Чотар Фукс щось невиразно пробурмотів собі під ніс і швидко пішов геть, а Швейк гукнув йому услід:

— Отже, можу доповісти панові обер-лейтенанту, що все в порядку?

— Зараз з десятьма людьми буду біля складу, — відізвався від бараку чотар Фукс і, не сказавши більше ані слова, віддалився від групи унтерів, які були так само ошелешені, як і чотар Фукс.

— Вже починається, — сказав маленький капрал Блажек. — Будемо пакуватися.

Швейк, повернувшись до канцелярії 11-ої маршової роти, знов не встиг закурити люльку, бо задзвонив телефон (вже вкотре за сьогодні) і зі Швейком знову заговорив надпоручник Лукаш:

— Куди ви, Швейку, бігаєте? Я дзвоню вже втретє, але ніхто мені не відповідає.

— Я бігав вас шукати, пане обер-лейтенанте.

— Отже, пішли? Так?

— Певно, що пішли. Але не знаю, чи вони вже там. Може, мені ще раз туди збігати?

— Отже, ви знайшли чотаря Фукса?

— Знайшов, пане обер-лейтенант. Він спочатку визвірився на мене: «Що таке?» — каже. І лише тоді, коли я йому роз’яснив, що телефонні розмови повинні бути короткі й ясні...

— Швейку, не грайтеся... Ванєк ще не повернувся?

— Не повернувся, пане обер-лейтенанте.

— Не горлайте так у телефон. Не знаєте, де міг би бути той проклятий Ванєк?

— Не знаю, пане обер-лейтенанте, де міг би бути той проклятий Ванєк.

— Був у полковій канцелярії, та кудись пішов. Думаю, він, мабуть, у кантині[320]. Отже, ви, Швейку, йдіть за ним і скажіть, хай зараз же йде на склад. Негайно розшукайте капрала Блажека і скажіть, щоб відв’язав Балоуна, а тоді пошліть Балоуна до мене. Повісьте трубку.

Швейк і справді не гаяв часу. Знайшовши капрала Блажека, передав йому наказ надпоручника відв’язати Балоуна. Капрал Блажек забурчав:

— Хвости підгортають, бо вже вода в чоботи затікає.

Швейк пішов подивитися, як будуть відв’язувати Балоуна, потім провів його, адже це було по дорозі до військового буфету, де він сподівався знайти фельдфебеля Ванєка.

Балоун дивився на Швейка як на свого рятівника і обіцяв ділитися з ним кожною посилкою, яку дістане з дому.

— У нас тепер будуть різати свиню, — меланхолійно говорив Балоун. — Ти як любиш шпиговану ковбасу — з кров’ю чи без крові? Тільки скажи — все дістанеш! Я сьогодні ввечері напишу додому. Моя свиня дотягає, певно, до ста п’ятдесяти кіля. Голова в неї, як у бульдога, такі свині найкращі — це тобі не заморенці — дуже добра порода, вона себе не осоромить, сала матиме не менш як на вісім пальців. Коли я був удома, то завжди сам робив ліверні ковбаси і так напихався фаршем, що мало не лускав. Минулорічна свиня важила 160 кіля.

— Оце, бра’, була свиня, — екзальтовано сказав він, міцно стискаючи Швейкову руку, коли вони розходилися. — Я її вирощував на самій картоплі, аж сам дивувався, як вона гарно жиріє. А шинки я маринував у розсолі. Хочеш вір, хочеш не вір, а коли б тобі подали кусень такої печені з маринаду та ще з картопляними кнедлями, посипаними шкварками, та ще й з капу сткою, ти б і язика проковтнув. А пиво! Та й п’ється ж воно після цього, трясця його матері. І подумати: все це у нас війна відібрала.

Бородатий Балоун важко зітхнув і пустився до полкової канцелярії, а Швейк націлився по алеї старих лип до військового буфету.

Фельдфебель Ванєк тим часом сидів у буфеті і оповідав якомусь знайомому штабному фельдфебелю, скільки можна було перед війною заробити на емалевих і цементних фарбах.

Штабний фельдфебель уже набрався, як свиня. Перед полуднем з-під Пардубець приїхав один пан, у якого в таборі був син. Він всунув йому порядного хабаря і аж до полудня частував десь унизу в місті.

Тепер фельдфебель сидів у розпачі від того, що йому вже нічого не смакує, і зовсім не знав, що говорить. На розмову про емалеві фарби абсолютно не реагував. Потонув у своїх власних уявленнях і чомусь белькотав, що мав би бути приміський потяг з Тршебоні до Пельгржимова і назад.

Коли Швейк увійшов, Ванєк даремно намагався розтлумачити в цифрах штабному фельдфебелеві, скільки можна було заробити на одному кілограмі цементної фарби для будівель, на що штабний фельдфебель відповів без ладу і складу:

— Повертаючись, умер, залишив тільки листи.

Побачивши Швейка, сплутав його, мабуть, з якоюсь несимпатичною йому людиною і почав його лаяти, що Швейк, мовляв, черевомовець.

Швейк підійшов до Ванєка. Той теж був добре під мухою, але дуже приємний і милий.

— Пане фельдфебель, — доповів йому Швейк, — вам треба піти зараз на склад, там уже чекає взводний Фукс з десятьма вояками — одержите консерви. І негайно, бігом марш! Пан обер-лейтенант телефонував уже двічі.

Ванєк вибухнув сміхом.

— Та що я з глузду з’їхав, мій миленький. Та я сам себе мусив вилаяти, мій янголе. На все досить часу, не горить, золотенька дитино. Коли пан обер-лейтенант вирядить стільки маршових рот,