Читати книгу - "Давня історія України (в трьох томах). Том 1: Первісне суспільство"

з лужицькою культурою[262]. На його думку, центр праслов’ян збігався з центром лужицької культури і розташовувався поміж Одером та Віслою. Вже потім буцімто слов’яни розселилися аж до Дніпра, просунувшись на схід. На підтримку цієї теорії з’явилася низка праць. Однак у 1960-х роках так звана вісло-одерська, або лужицька, теорія була піддана різкій критиці з боку як археологів, так і лінгвістів. Поступово кількість її прихильників зменшилася і в самій Польщі. Хибність теорії переконливо довели О. І. Тереножкін[263] та Я. Домбровський[264]. В археологічній літературі з’явилися серйозні сумніви щодо слов’янської належності власне лужицької культури. Нині праслов’янами визнається лише та частина лужицьких племен, яка за своїм походженням може бути пов’язана з тшинецькою культурою[265]. Тшинецька культура, що опинилася таким чином у центрі слов’янського етногенезу, викликає неабияку зацікавленість у дослідників. Зокрема, велике значення має встановлення того факту, що північна частина Правобережної України виявилася обійнятою культурою, надзвичайно близькою до тшинецької та названою східнотшинецькою. Нині більшість дослідників, як вітчизняних, так і зарубіжних, праслов’ян розміщує на всій території тшинецької культури, пов’язуючи їх за доби бронзи з історією та культурою тшинецьких племен. Ареал поширення тшинецької культури розташований поміж Одером та Середнім Подніпров’ям, утворюючи смугу завширшки 350—400 км.

Як і колишня, сучасна теорія розміщення праслав’ян має низку вразливих місць, бо значною мірою заснована на інтуїції. Головний її недолік полягає в тому, що генетична спадковість між племенами тшинецької спільності та слов’янами раннього середньовіччя через культури пізнього бронзового та раннього залізного віків простежується з великими труднощами, а іноді й зовсім не простежується. Однак польські археологи вважають, що археологічні матеріали дають найвагоміші підстави для реконструкції лінії спадковості від доби бронзи до середньовіччя[266].

Вельми істотна думка археологів про те, що найдавніший центр слов’янства розташувався не на захід, а на схід від Вісли. Нині вона дістає підтримку і серед лінгвістів, які на основі даних гідронімії та картографії дійшли висновку, що найдавнішою територією слов’янства є та, котру займали в Україні східнотшинецькі племена.

Так, К. Мошинський, аналізуючи назви річок Дніпровського басейну, встановив, що найрясніше скупчення річкових назв, які вдається пояснити за допомогою слов’янського лексичного матеріалу, без залучення аналогічних матеріалів з інших мов, у розлогому тупому трикутнику поміж Прип’яттю та південними ділянками Середнього Дніпра. .

У дослідженні, присвяченому назвам річок Правобережної України, О. М. Трубачов пише, що найбільше слов’янських гідронімів у центральній частині басейну правобережної Прип’яті та на правобережжі Середнього Подніпров’я. Він також відзначає, що найдавніші слов’янські гідронімічні основи виявлені лише на Прип’яті.

Виходячи із специфіки словоутворень, О. М. Трубачов виділяє три локальні групи слов’янської мови: верхньодністровську, західно- та східноприп’ятську. Вони досить добре узгоджуються з виділеними на археологічному матеріалі комарівською та варіантами східнотшинецької культур. Так, верхньодністровській групі відповідає комарівська культура, західноприп’ятській — ровенський варіант, а східноприп’ятській — київський варіант східнотшинецької культури. Остання група, на думку О. М. Трубачова, є немовби головним плацдармом стародавнього слов’янства[267].

Лінгвісти вважають, що у середині II тис. до н. е. слов’янська спільність мала більш замкнене ядро та відкриту різним впливам периферію. Так, ядро праслов’ян можна пов’язати з племенами прип’ятського басейну, а як слов’янську периферію, напевне, можна розглядати споріднену тшинецькій комарівську культуру, відкриту з півдня карпато-дакійським впливам, західнотшинецьку культуру, на якій позначався германський мовний вплив, та сосницьку групу пам’яток, відкриту балтським та північноіранським впливам.

Наступний етап історії праслов’янських племен починається з настанням залізного віку.

Генетична спадковість поміж тшинецькою та білогрудівською культурами в археологів нібито сумнівів не викликає. Білогрудівська культура репрезентує вже добу пізньої бронзи на значній території Правобережної України, поміж Дністром та Середнім Дніпром, Прип’яттю на півночі та Россю на півдні, де мешкали племена, які можна відносити до одного етносу — праслов’янського. Для визначення етнічної належності цих племен у більш пізній час археологи та славісти використовують ретроспективний метод. Вони пов’язують білогрудівську та частково чорноліську культуру з культурами раннього залізного віку і через них — із зарубинецькою культурою, слов’янська належність якої до останнього часу визнавалася більшістю археологів.

Дослідники вважають, що під час формування слов’янського етносу на суміжних територіях, у межах Правобережної України певний час проживали ще два етнічні утворення: балти та фракійці. Їхня роль у давній історії України, зокрема за доби бронзи, була значно скромнішою, ніж роль слов’ян. Але щоб скласти цілісне уявлення про історичний процес, необхідне вивчення усіх стосовних до цього фактів.

Протобалти

Більшість археологів, лінгвістів та антропологів (X. А. Моора, П. М. Третьяков, Д. А. Крайнов, Г. С. Кнабс, Р. Я. Денисова та ін.) північно-східну групу культур шнурової кераміки відносять до стародавніх балтів. Головною підставою для цього є те, що на території даної групи, яка включає частину середньодніпровської, фатьянівську, баланівську культури, а також пам’ятки Південно-Східної Прибалтики, від шнурових культур до історичних балтів не спостерігається істотних переміщень населення. Щодо найцікавіших для давньої історії України середньодніпровських племен відомо, що вони не були однорідними. Основна їхня частина, мабуть, входила до праслов’янської спільності. З балтами слід пов’язувати лише північно-східні групи пам’яток середньодніпровської культури, близькі до фатьянівської культури.

Попри дискусійність питання щодо існування балто-слов’янської спільності такі тверді прихильники наявності цієї спільності, як Т. Лер-Сплавінський та В. Георгієв, уважають, що кінець її не міг настати раніше II тис. до н. е.[268]. Отже, культури бронзової доби, навіть такі відносно ранні, як культури шнурової кераміки, а тим більше ті, що прийшли їм на зміну за доби середньої бронзи, відображали вже період роз’єднаних балтів та слов’ян. Попервах кордони поміж ними були, вірогідно, нечіткими, що підтверджує зафіксована лінгвістами надзвичайна близькість балтійської та слов’янської мов. В. Георгієв, зокрема, пише, що серед індоєвропейців немає інших груп, які були б так схожі між собою, як балтська та слов’янська. Їхню близькість відзначають і археологи, характеризуючи, ймовірно, різноетнічні культури шнурової кераміки. Вони аргументовано показують, що шнуровики були генетичною основою групи культур доби середньої бронзи, репрезентованих тшинецько-комарівською спільністю, яка включала комарівську, західно- та східнотшинецьку культури. В останній чітко вирізняються чотири локальні варіанти. Найбільш східний, сосницький, розташувався у межиріччі Дніпра та Десни. Його генетична близькість до середньодніпровської культури переконливо висвітлюється у ряді археологічних праць[269]. Ф. П. Філій вважає, що до області найдавнішого слов’янського етногенезу слід включати також і район Лівобережного Подніпров’я поміж річками Сож та Десна[270]. Та оскільки область балтської гідронімії охоплює межиріччя Дніпра та Десни, а також правобережжя Сейму, існує ймовірність того, що сосницькі пам’ятки належали балтам[271]. Є підстави відносити час виникнення балтських