Читати книгу - "Василь Стус: життя як творчість"

у нього в гостях був Іван Калиниченко — єдина людина, із ким тато часто сидів у прокуреній кухні, дискутуючи на різні теми — від політики до літератури. І хоча їх мистецькі вподобання були надто різними, розмова часто захоплювала обох аж настільки, що Іван ішов від нас далеко за північ.

Невдовзі після повернення батько на кілька днів їздив зі Світланою Кириченко до Москви, зустрічатися з лідерами союзного правозахисного руху. Після повернення, до нас завітала Оксана Мешко й запропонувала батькові очолити другу українську Гельсинську групу, адже після арешту всіх її учасників хтось мусив «продемонструвати світові, що дух українців не підупав після репресій». Тато погодився, хоча й не відразу.

Після візиту пані Оксани у нас бувало чимало різних людей, більшість з яких переконували тата не «лізти головою в петлю». «Ти ж розумієш, що як тільки стане відомо, що ти очолив Гельсінську групу, тебе заарештують», це — «підстава», «ґарантія нового арешту», «повне безумство», а «ти ж — поет і мусиш берегти свій талант», — повторювали вони одну й ту саму пісню різними голосами.

Одному з таких відвідувачів батько якось відповів:

— Гаразд, переконав. Гельсинську спілку справді може очолити й хтось «простіший», як ти кажеш, за мене. Але я мушу твердо знати, що коли від цього відмовлюсь я, знайдеться інший, хто очолить Спілку замість мене. Ти — очолиш?

— Ні, Василю… Очолити сьогодні в Україні Гельсинський рух — безумство!

— Навіщо тоді ти почав цю розмову? — запитав тато, підводячись із-за столу й усім виглядом показуючи, що балакати більше немає про що. Той чоловік так і пішов із пляшкою коньяку, яку приніс татові й яку батько підкреслено вклав йому до рук перед тим, як випровадити з квартири.

Більше він до нас не приходив.

Наприкінці осени Стусові повідомили про адміністративний нагляд, перлюстрацію кореспонденції та вимогу з 20.00 до 8.00 завжди бути за місцем проживання.

Увесь цей час — від серпня по грудень — ми не лише не знаходили з татом спільної мови, а й, можна сказати, жили як кішка з собакою…

Часом траплялися ситуації майже абсурдні. Заробивши під час роботи на руднях Маґаданської области непогані гроші, батько хотів купити сякі-такі меблі, щоб якось облаштувати побут. Одного разу вони з мамою вирішили замінити в моїй кімнаті етажерку, якій було не менше 30–40 років, сучасною книжковою шафою. Та коли я прийшов додому й побачив, що батьки звільнюють її від книг, здійняв скандал, фіналом якого була заборона заходити до моєї кімнати.

Грюкнувши дверима, я пішов з дому.

Повернувшись опівночі, я побачив, що батьки (себто, мама) розставили мої книжки по місцях. Сутички (мирити нас приїжджали й Маргарита Довгань, і Михайлина Коцюбинська, і ще хтось) між нами тривали майже до середини грудня, завдаючи татові невимовного болю. Невідомо, чим би цей постійно наростаючий конфлікт закінчився, якби випадково на допомогу не прийшло… КДБ.

Трапилося це так.

Десь наприкінці січня, мене, що звично прогулював черговий занудний урок з української, знайшли десь за школою й терміново викликали до директора.

Там на мене чекав чоловік у шкіряному плащі. Директор представила його як співробітника комітету держбезпеки. Він повів мову про «ворога радянської батьківщини Василя Стуса». Мовляв, і посилки він від підступних імперіалістів отримує, і нещасть бажає всьому народові, й користуючись гуманним радянським законодавством продовжує ворожу антирадянську діяльність.

Не знаю чому, але слова ці мені дуже не сподобалися. А зразковим хлопчиком я ніколи не був, то, наговоривши купу всіляких брутальних і хамських слів незнайомцю й директорці (мамі пізніше довелось навіть пообіцяти, що по закінченню 8 класів я піду зі школи), я вибіг зі школи й майже до півночі блукав Святошинським лісом.

Струс був таким значним, а ненависть до людей, які обмовляли (цього я був цілковито певен!) тата такою великою, що відкрила шлях до нашого порозуміння. З того часу наші взаємини стають значно теплішими, з'являється навіть елемент довіри. Втім, до ідилії в стосунках батька й сина, звісно, було далеко.

Попри це, ті п'ять місяців, що залишилися до другого арешту, не лише змусили інакше подивитися на себе, а й значною мірою сформували мою свідомість. Не знаю, чи був Василь Стус знайомий із елементами масонського виховання, але під час наших з ним розмов, які траплялися два-три рази на тиждень, він непомітно заклав підвалини не лише моєї освіти, а й ніби вживив у мене знання, що почало проявлятися вже на певному етапі освіти. Відбувалося це майже непомітно й цілком природньо. Він пропонував аналізувати пропоновані ним твори Цвєтаєвої, Ахматової, Пастернака, Толстого, Буніна, Гемінґвея, Марка Твена чи Джека Лондона і так повертав розмову, що дивним чином вона завжди стосувалася різних аспектів пошуку людиною свого місця у світі.

Якою має бути людина? як знайти (відчути) своє покликання себе? чому потрібна гігієна освітою? як підніматися після поразок? як протистояти тискові обставин? чому найбільший «гріх» — загубити себе, себто не знайти сил зреалізуватися як особистість?

Це запам'яталося найбільше.

Згадували ми Ортегу-і-Ґасета, Бєрдяєва, Сковороду, Шевченка, Лесю Українку (батько першим спровокував мене поміркувати над позитивами Килини й обмеженнями Мавки), Винниченка, Хвильового, Курбаса, Шестова, Платонова, Юнґа, Камю, Сартра, Беккета, Борхеса й багатьох інших мислителів та письменників. Це було неабияким стимулом до росту, адже відкритий татом світ був настільки ж привабливим, наскільки ж і не схожим з тим, до якого я звик і який встиг добряче набриднути.

Парадоксально, але й сьогодні я переконаний, що своєю освітою я передусім завдячую саме тим нетривалим розмовам і суперечкам, які ми провадили у накуреній кухні, його кімнаті, чи рідких прогулянках Святошинським лісом.

Я вчився відчувати час, як наповненість життя, і він пояснив мені «нелінійну», нехронологічну його природу.

— Що активніше, щільніше ми заповнюємо наш час, — казав він, — то інтенсивніше й цікавіше живемо. Бувають миті, варті століть, а буває драглиста безсенсовність існування, що затягується на сотні років. Нічого не відбувається, нічого не твориться, а час «витікає крізь пальці». Так і людина. Вона живе лише тоді, коли робить свій час змістовним. Життя Жанни д'Арк і наповненіше, і більше, і цікавіше, аніж якогось ім'ярек, який тільки те й робив, що сидів під телевізором чи грав у доміно. Хвилина життя д'Арк варта десяткам життів ім'ярек. Розумієш?

Розуміти хотілося. Але бракувало знань і відваги. Проте були закладені умовні полички, як частинки чогось більш цілісного, й лише від мене залежало, чи будуть вони колись наповненими.

— Слухай розмови цікавих людей, навіть коли не розумієш усе сказане. Хоча краще,