Читати книгу - "Звіробій"

таким очевидним самому Непосиді, що він мовчки опустив весло в воду й погнав човника до берега, ніби рятуючись од докорів сумління.

Хвилини за дві човник легенько тернувся носом об прибережну рінь. Вийти на берег, завдати на плечі торбу й рушницю і налаштуватися до походу — на все це Непосиді стало одної миті. Буркнувши на прощання «бувай», він уже ступив кілька кроків до лісу, коли раптом якесь незбагненне почуття змусило його зупинитися й обернутись лицем до товариша.

— Невже ти справді збираєшся знову віддатися в руки кровожерливих дикунів, Звіробою? — сказав він з гнівним осудом, в якому вчувалося шляхетне поривання. — Таке може вчинити тільки божевільний або ж просто дурень.

—Є люди, на чий погляд додержувати свого слова можуть лише божевільні, а є й такі, що дивляться на це зовсім інакше, Гаррі Непосидо. Мабуть, ти належиш до перших, а я—до останніх. Мені надали відпустку, й коли мене тільки не зрадять сила та розум, я повернуся на місце завтра до полудня.

— Чого варті й самі індіяни, і дане їм слово, й відпустка, одержана від недолюдків, які не мають ні душі, ні імені?!

— Хай вони навіть не мають ні душі, ні імені, зате їх маємо ми, Гаррі Марчу! Ця відпустка, далебі, не є угодою між мною та мін-гами, це врочиста домовленість із власним сумлінням. Той, хто гадає, ніби він може, потрапивши в біду, пообіцяти що завгодно червоношкірим, а потім зламати своє слово, той чинить проти власного сумління і не поважає самого себе. Бувай здоровий, Непосидо! Може, нам не доведеться більше побачитись, але я бажаю тобі ніколи не забувати про дане тобою слово честі ради того, щоб уникнути тілесного болю чи душевної муки.

Тепер Марчеві знову хотілося чимшвидше піти геть. Він неспроможний був збагнути високих почуттів свого товариша і втік, проклинаючи в думці божевілля, яке штовхає людину на власну загибель. Звіробій, навпаки, не виявляв ані найменшого хвилювання. Він спокійно постояв на березі, прислухаючись, як необережно продирається Непосида крізь кущі, осудливо похитав головою і поволі рушив до свого човна. Перш ніж занурити весло у воду, молодий мисливець оглянув краєвид, що розгортався перед ним у зоряному сяйві. Це було те саме місце, звідки він уперше побачив Мерехтливе Свічадо. Тільки тоді воно золотіло під яскравим промінням літнього полудня, а тепер, укрите нічними тінями, здавалося сумним та зажуреним. Гори здіймалися навколо нього, мов чорні мури, відгороджуючи його від усього світу, а тьмяні відблиски, що й досі блимали посеред широкого водяного простору, могли правити за непогані символи вельми слабеньких сподівань, якими йому світило його власне майбутнє. Важко зітхнувши, юнак од-штовхнув човна від берега й упевнено погнав його назад, до «ковчега» та «замку».

РОЗДІЛ XXIV

Мед часто переходить в жовч,

Таємні насолоди — в ганьбу відкриту,

Обжерливість — у вимушений піст.

Ім'я бундючне рам'я має зміст,

Солодка мова — гіркоту полинну,

Обманна слава — сутність швидкоплинну.

Шекспір, «Викрадення Лукреції»

Джудіт нетерпеливилась, очікуючи на помості Звіробоя: Коли він підплив до будинку, Уа-та-Уа й Гетті вже міцно спали на ліжкові, що належало двом сестрам, а делавар простягся на підлозі в сусідній кімнаті. Поклавши під боком рушницю й загорнувшись у ковдру, молодий індіянин ще раз переживав уві сні події останніх днів.

У «ковчезі» світилася лампа: таку розкіш сім'я дозволяла собі тільки у надзвичайних випадках. І форма, і матеріал цієї речі давали підстави гадати, що свого часу вона теж лежала в скрині.

Забачивши в темряві човника, дівчина перестала неспокійно походжати й зупинилася край помосту, аби зустріти юнака. Вона допомогла йому припнути човна і слухняно виконала ще кілька дрібних доручень, прагнучи чимшвидше звільнитися для розмови. А коли все було зроблено, відповіла на запитання мисливця, як влаштувалися на ніч товариші. Він слухав дуже уважно, бо з поведінки дівчини неважко було здогадатися, що її турбує якась важлива й нагальна справа.

— А тепер, Звіробою, — вела Джудіт далі,— ви бачите, я засвітила лампу й поставила її в каюті. Досі ми це робили, тільки коли траплялося щось надзвичайне, а я вважаю, що сьогоднішня ніч — найважливіша в моєму житті. Чи згодні ви піти зі мною подивитись на те, що я хочу вам показати, й вислухати все, що я хочу вам сказати?

Мисливець трохи здивувався, але не заперечував, і невдовзі вони були вже на баржі, в кімнаті, де світилося. Тут до скрині було присунуто дві табуретки; на третій стояла лампа, а поруч стіл, що на нього малося складати вийняті речі. Все це заздалегідь приготувала дівчина, яка в своєму гарячковому нетерпінні намагалася, як могла, не допустити подальших зволікань. Вона навіть встигла зняти всі три замки, й тепер лишалося тільки підняти важке віко, щоб знову добутися до скарбів, схованих у скрині.

— Я вже трохи розумію, що все це значить, — кинув Звіробій, — еге, я вже дещо збагнув. Але чому тут немає Гетті? Після смерті Томаса Гаттера вона стала однією з хазяйок усіх цих дивовижних речей, і їй би належало бачити, як їх витягатимуть та обдивлятимуться.

— Гетті спить, — квапливо відповіла Джудіт. — На щастя, гарні сукні та коштовні оздоби її не ваблять. До того ж сьогодні ввечері вона подарувала мені свою частку, отже все, що є в скрині,— моє, і я можу робити з ним, що захочу.

— А хіба бідолашна Гетті здатна розуміти такі вчинки, Джудіт? — спитав простодушний юнак. — Є добре правило, що забороняє брати подарунки від тих, хто не знає їм справжньої ціни. До людей, на чий розум бог наклав важку руку, треба ставитись так само турботливо, як до дітей, котрі не тямлять, що для них добре, а що зле.

Джудіт образив цей докір, та ще від людини, до якої вона хилилася всією душею. Але дівчина відчула б це багато гостріше, коли б мала бодай найменші корисливі наміри щодо слабоумної і довірливої сестри. Однак зараз не час було сердитись чи затівати суперечку, і Джудіт пригасила миттєвий порив гніву, бажаючи чимшвидше перейти до того важливого діла, яке вона задумала.

— Гетті не буде скривджено, — лагідно відповіла Джудіт. — Вона знає не тільки те, що я хочу зробити, але й те, ради чого я це роблю. Отже, сідайте, Звіробою, підніміть віко скрині, й цього разу ми переглянемо все аж до дна. Я буду вельми здивована, коли ми не знайдемо там того, що проллє світло на історію Томаса Гаттера й моєї матері.

— Чому Томаса Гаттера, а не вашого