Читати книгу - "Мерзенна сила"

155
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 115 116 117 ... 166
Перейти на сторінку:

— Сер, — озвався нарешті Мерлін, — чим же все це закінчиться? Якщо вони діятимуть так, як для них звично, то від нашого середзем’я нічого не залишиться…

— Саме так, — сказав Ренсом. — Тому вони діятимуть тільки через людину.

Чародій провів рукою по чолі.

— Через людину, — вів далі господар, — яка з власної волі відкрила перед ними свій розум. Господь свідок, якби таке завдання доручили мені, я не відмовився б. Але Він не допустить цього, бо мій розум ще надто незрілий для такого діла. Та й через розум якогось чорнокнижника вони не діятимуть — цього не допустить їхня чистота. Словом, їм потрібен той, хто часом вдавався до магії тоді, коли вона ще не перетворилася остаточно на зло… до того ж християнин, здатний до покаяння. Не ходитиму манівцями: це знаряддя має бути досить добре — і водночас не надто добре. В усій західній частині світу була тільки одна людина, яка жила достатньо давно і яку можна було повернути до життя. Це — ти…

Він приголомшено змовк, бо Мерлін зненацька звівся на ноги і стояв тепер просто над диваном, а з широко роззявленого рота у нього виривався дивний лемент, який видався Ренсомові мало не звіриним, хоч насправді то був лише прадавній кельтський плач. Доволі моторошно було бачити, як посічене зморшками і заросле бородою обличчя рясно зрошують сльози, що їх друїд, наче дитина, й не намагався приховати. З нього враз злетів увесь наліт римської цивілізованості, і він перетворився на якесь неподобне, прадавнє страховисько, що тяжко над чимось побивалося загадковою мовою, схожою водночас на валлійську і на іспанську.

— Припини! — крикнув Ренсом. — Припини і сядь. Не накликай на нас сорому.

Приступ безумства нараз закінчився так само раптово, як і розпочався. Мерлін взяв себе в руки і сів у крісло. На подив, він аніскілечки не бентежився тим, що допіру геть утратив був контроль над собою. Все це краще за будь-які історичні дослідження змальовувало характер того химерного кельтсько-римського суспільства, в якому довелося жити колись друїдові.

— Мені теж нелегко зустрічатися з тими, хто прийде вповноважити тебе на битву, — мовив Ренсом. — Повір, і для мене це — не дитячі забавки.

— Сер, — відповів, трохи затинаючись, Мерлін, — ти побував у небесах, я ж — звичайна людина, а не син піднебесних мешканців, то все вигадки. Як же я зможу… Ти не такий, як я… Ти вже дивився їм в обличчя…

— Не всім, — сказав Ренсом. — Цього разу сюди зійдуть духи величніші за Малакандру і Переландру. Зрештою, всі ми — в Божих руках. Можливо, ми не доживемо до завтра; можливо, втратимо розум. Ніхто не дає нам жодної запоруки… Не знаю, як ми наважимось глянути їм в обличчя, але знаю напевне, що, відмовившись, не зможемо згодом підвести очі на лик Божий.

Чародій раптом вдарив себе рукою по коліні.

— А ми не надто поспішаємо?! — вигукнув він. — Якщо ти — пендраґон, то я — верховний радник Лоґресу, і моє завдання — давати тобі поради. Якщо для того, щоб подолати ворога, небесним силам доведеться порішити й мене, — що ж, нехай діється Божа воля. Але чи зайшли ми вже аж так далеко? Той ваш король-сакс, що сидить у Віндзорі, — може, звернутися по допомогу до нього?

— Тут він нам не допоможе.

— Якщо він такий слабкий, то чому б його не скинути?

— Я не збираюся скидати короля. Його коронував і помазав архиєпископ. У Лоґресі я можу бути пендраґоном, але в Британії я — королівський підданець.

— Отже, різні вельможі — графи, легати, єпископи, — чинять зло без його відома?

— Так і є — хоч нам протистоять трохи інші люди.

— А ми не можемо вийти супроти них у відкритій битві?

— Нас лише четверо чоловіків, кілька жінок та ведмідь.

— На моїй пам’яті був час, коли Лоґрес складався тільки з мене, ще одного чоловіка і двох хлопців, один із яких був до того ж неотесаним селюком. А проте перемога була за нами.

— Тепер так не вийде. Ворог має зброю під назвою преса, за допомогою якої обманює людей. Ніхто навіть не дізнався б про те, що ми наклали головами.

— А як же тоді ваші клірики? Невже й від них годі сподіватися якоїсь допомоги? Не може бути, щоб геть усі ваші священики і єпископи дали себе обвести довкола пальця.

— Від твоїх днів віра розділилася на кілька окремих частин і говорить тепер різними голосами. Зрештою, навіть якби вона була єдина, то християн зовсім не багато — може, десята частина від усього люду. Чекати від них якоїсь допомоги — марна справа.

— Тоді треба пошукати допомоги за морем. Невже у Нейстрії, Ірландії чи Бенвіку немає більше християнських королів, які з’явилися б на наш поклик, щоб очистити Британію від цієї скверни?

— Християнських королів взагалі більше немає. Інші країни або нічим не відрізняються від Британії, або загрузли у неправді ще глибше.

— Що ж… у такому разі підемо далі. Звернімося до того, чий обов’язок — скидати тиранів і вдихати нове життя у королівства. Звернімося до імператора.

— Імператора більше немає.

— Немає імператора?! — Мерлін хотів було продовжити, та голос у нього зірвався. Кілька хвилин він мовчки сидів, немов намагаючись дати собі раду з цим новим, зовсім не знайомим і не передбачуваним світом, а тоді озвався знову: — Мені прийшла до голови одна думка, хтозна — добра чи погана, та оскільки я є верховним радником Лоґресу, то від тебе її не приховуватиму. Бачу, мені судилося прокинутися у холодний, непривітний час… Отже, якщо вся західна частина світу відступила від віри, то чи не поглянути нам далі… поза межі, яких сягнуло християнство? Можливо, там нам пощастить знайти добрих союзників з-поміж тих, хто ще не зав’яз у лжі остаточно, — нехай навіть то

1 ... 115 116 117 ... 166
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мерзенна сила», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мерзенна сила"