Читати книгу - "Інформатор"

— Чому він просто не звернувся до ФБР? Навіщо ми йому були потрібні?

— Чоловіки обговорювали таку можливість, проте жоден із них не довіряв федералам, особливо Маєрс. Він навіть сказав, що не братиме в цьому участі, якщо буде задіяне ФБР. Я думаю, його підставили тоді, коли він тоді попався, і він боявся ФБРівців. Оскільки поліція штату не мала юрисдикції над індіанцями, вони вирішили звернутися у РСП. Обидва знали, що у вас обмежені повноваження, але ж треба було якось почати. Ніхто не міг передбачити, чим це обернеться, ніхто не чекав, що це спричинить стільки смертей.

Телефон Лейсі завібрував — це був Пачеко.

— Мені потрібно відповісти, — сказала вона.

— Так, звісно.

Лейсі рушила у бік до будинку, притискаючи слухавку до вуха.

— Алло.

— Де ти?

— Десь серед гір Північної Кароліни. Гантер домчав нас сюди і тепер нас охороняє.

— Він ще й досі бере в цьому участь?

— О, так. Він дуже нам допоміг.

— Слухання призупинили на один день. Засідання продовжиться завтра. У нас є ордери на арешт.

— І коли ви плануєте це зробити?

— У нас зараз відбудеться зустріч, на якій ми все вирішимо. Я дам тобі знати.

— Будь обережний.

— Обережний? Найвеселіше те, що ми можемо затриматися на цілу ніч.

З настанням темряви вони розвели багаття у загородженому камінням місці біля річки і вмостились у старих плетених кріслах, накинувши пледи. Гантер приніс пляшку червоного вина, хоча Лейсі вважала, що зараз це недоречно. Вона випила зовсім тільки трішки, а Джо Елен іще менше. Гантер не пив спиртного, тож зробив собі каву без кофеїну і сьорбав її, підтримуючи вогонь.

Джо Елен хотіла почути історію про жахливу аварію та смерть Г’юго Хетча, і Лейсі озвучила їй свою версію. Гантера цікавило все про Кулі та його гідні подиву спроби дістати Макдовер. Джо Елен розповідала про це близько години. Лейсі, в свою чергу, хотіла дізнатися, яким чином її брату пощастило тричі пережити повне розорення й залишитися на плаву. За історіями Гантера пролетів весь вечір. Вони повечеряли бутербродами: білий хліб із шинкою та сиром. Сидячи біля вогнища, розмовляли та сміялися до пізньої ночі.

Перші арешти стали справжніми подарунками.

З семи гольф-клубів, які належали Бонну, його улюбленим був «Пісочні дюни», ексклюзивне місце на півдні округа Брансвік з дивовижним видом на затоку, де серйозний гольфер міг усамітнитися, насолоджуючись грою. Навіть будучи людиною, що не любить ритуали, він все ж дозволяв собі таку маленьку слабкість раз на тиждень. Щонеділі рівно о восьмій Бонн і ще кілька наближених до нього людей збиралися чоловічим товариством у «Пісочних дюнах». Спочатку вони снідали й пили «Криваву Мері». Атмосфера завжди створювалась легка і жартівлива, бувало навіть шумно. Для чоловіків, які уже розміняли шостий чи сьомий десяток, це була нагода розважитися без жінок. Вони збиралися провести п’ять годин на прекрасному полі, при цьому потягувати пиво, курити хороші сигари, робити ставки на кожну лунку і, якщо вдасться, то й шахраювати. Там можна було лаятися досхочу, розповідати непристойні анекдоти, не побоюючись втручання з боку персоналу чи інших гравців. Час для гри був завжди 9:00. Бонн бронював ще тридцять хвилин до гри і стільки ж після. Він ненавидів, коли на полі вешталися люди, і якось звільнив свого помічника тут же на полі, коли йому довелося п’ять хвилин чекати, поки звідти підуть дві попередні повільні пари.

Брати Метони, Вінс і Флойд, постійно сперечалися, а тому їх розділяли. Бонн завжди грав із Флойдом. Рон Скіннер — із Вінсом. У неділю, 16 жовтня, четверо із п’яти «кузенів» прибули у клуб, як завжди, на восьму годину, не здогадуючись, що на них чекає. Попереду був фінальний раунд гри в гольф.

П’ятий «кузен», Хенк Сколі, залишив свого боса у клубі, плануючи приїхати по нього через п’ять годин. Хенк ненавидів гольф і зазвичай проводив недільні ранки біля басейну з дружиною та дітьми. Він повертався додому, нікого не чіпав, їхав обережно і швидкості не перевищував, аж раптом патрульний на шосе наказав йому зупинитися. Хенк почав емоційно пояснювати офіцеру, що не створював жодних проблем на дорозі, й тоді дізнався, що його заарештовано за вбивство. За кілька хвилин потому він уже був на задньому сидінні патрульної машини в тісних наручниках.

Для лунки номер чотири у «Пісочних дюнах» було встановлено пар[6] з нахилом вправо. Зі стартового майданчика ґрін не проглядався, він був на межі території, поряд із доріжкою, що ховалася за деревами та кущами. Саме звідти Еллі Пачеко з командою спостерігав за грою і чекав. Коли два гольф-кари промчали по доріжці й зупинилися біля зеленого бункера, агенти причаїлися. Бонн, Флойд, Вінс і Рон ступили на ґрін із паттерами у руках[7]. Вони курили сигари і сміялися, аж раптом чоловіки у темних костюмах матеріалізувалися нізвідки і повідомили, що грі кінець. Гравцям одягли наручники і повели з поля крізь