Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

спробував щось дізнатися з повідомлень західних радіостанцій, яких тоді глушили. Він знав, що в разі катастрофи радянське радіо про неї не повідомить. Але навіть на «Німецькій хвилі» він нічого не почув.

Однак наступного дня Києвом стали ширитися чутки, а 29 квітня «Бі-Бі-Сі» передало перші подробиці вибуху і витоку радіації та порекомендувало жителям Києва зачиняти вікна, мити підлогу та не виходити на вулицю.

У місті запанувало збентеження та безлад. Із радянських джерел інформації не надходило жодних підтверджень того, що киянам є чого боятися, але ходили чутки про масову евакуацію людей з території довкола атомної станції. Іноземні радіостанції, чутні попри глушіння, повідомляли, що через вибух у Чорнобилі стався найбільший в історії ядерної енергетики виток радіації.

Першого травня, чудового сонячного дня, керівництво української компартії провело традиційну першотравневу демонстрацію, і головну вулицю Києва Хрещатик заполонили трудящі із червоними прапорами, українські танцюристи, які кружляли під звуки музики, та діти з паперовими квітами. Ніхто з них не підозрював, що наражається на радіацію, рівень якої в дві тисячі разів перевищує норму.

Проте вже 2 травня Київ охопила паніка. Причиною стали повідомлення західних радіостанцій про те, що комуністичні керівники України вивозять своїх дітей. Наприкінці того дня ледь не всі намагалися вивезти з міста дітей і жінок дітородного віку. Третього травня, коли офіційні засоби інформації все ще мовчали про аварію, Попович проводив на місцевому телебаченні економічну дискусію. Він знав, що відбулася велика катастрофа, але не наважився згадати про неї в ефірі. Після програми Попович проводжав одного московського посадовця, який брав участь у теледискусії, на вокзал, і там вони побачили сотні людей, які брали в облогу кожний потяг, намагаючись посадити своїх родичів до вщерть заповнених вагонів. Налякані, Попович і його гість переходили з перону на перон у пошуках хоч би якого потяга, яким можна було би поїхати з Києва. Врешті-решт за допомогою Поповича посадовцю пізно вночі вдалося втиснутися до московського потяга.

Четвертого травня Попович із донькою та онукою поїхав на вокзал, де тепер панував цілковитий безлад. Квитки втратили свій сенс. На перонах спалахували бійки, коли люди намагалися запхати своїх жінок і дітей у вагони. Купе скоро стали такими забитими, що неможливо було зачинити двері, й кожен потяг, який вирушав із Києва, був схожий на потяг метро в годину пік. Нарешті Поповичу вдалося посадити доньку на потяг до Ленінграда і передати їй онуку через вікно.

У наступні місяці після катастрофи відбувалося поступове розширення гласності, але Попович не сприймав ці зміни всерйоз. Лише в 1989 році він долучився до події, яка мала радикалізувати свідомість українців, — до утворення Руху.

Одного лютневого дня літературний критик В’ячеслав Брюховецький і секретар парторганізації Спілки письменників України Борис Олійник запросили Поповича до Будинку письменників, де попросили допомогти організувати Український народний фронт — на кшталт тих, що вже існували в прибалтійських республіках. Один із друзів Поповича на той час уже писав економічну програму для цієї організації, і Попович погодився приєднатися.

Двадцятого березня Рух провів організаційне засідання в маленькому театрі на вулиці Чкалова, в якому взяли участь 60 осіб — більшість із них були членами партії та відомими, офіційно визнаними письменниками. Організатори зустрічі не зверталися до влади за відповідним дозволом, тож за тодішніми законами вона була нелегальною.

Атмосфера на засіданні була пронаціоналістичною, це спрямування було особливо сильним у середовищі київських письменників. Всі обговорення вели українською мовою, а однією з вимог була заборона батькам обирати мову навчання для своїх дітей. У своїх промовах делегати звинувачували також партійних чиновників у перешкоджанні перебудові й називали Україну «Вандеєю перебудови». Наприкінці засідання поет Іван Драч, який виконував обов’язки головуючого, звернувся до Поповича і несподівано запропонував йому стати головою. Рух орієнтувався — принаймні офіційно — на підтримку Горбачова, а ставлення Поповича до Горбачова змінилося за ті три роки, що минули після Чорнобиля. Якщо раніше він не довіряв йому, як і будь-якому комуністичному керівнику, то тепер вважав, що Горбачов символізує собою прогрес, і якщо населення не захищатиме його, то його можуть усунути. Попович вирішив пристати на пропозицію.

За три дні після першого засідання програму Руху було опубліковано в «Літературній Україні», й на підприємствах і в наукових закладах почали виникати групи підтримки, а пересічні громадяни стали звертатися до провідних членів Руху за захистом у своїх зіткненнях із радянською бюрократією. В усьому цьому Попович побачив початок певної зародкової опозиції.

У квітні члени київської організації Руху порушили питання про скликання установчого з’їзду. Другого квітня керівник ідеологічного відділу КПУ Кравчук відвідав Спілку письменників, де зустрівся з Поповичем та іншими лідерами Руху, але порозуміння досягти не вдалося. Кравчук сказав, що Рух має допомагати партії у поліпшенні долі народу, а представники Руху, зі свого боку, звинуватили партію у тому, що вона дбає лише про свої привілеї.

Після цієї першої зустрічі Попович став зустрічатися з Кравчуком окремо. Він намагався переконати його в доцільності дозволу на проведення з’їзду в Києві, бо з теперішнім керівництвом Руху можливий діалог. Якщо Рух переслідуватимуть, цих керівників можуть змінити інші люди, а з ними домовлятися буде важче.

Зрештою Кравчук запропонував провести телевізійну дискусію — чи справді потрібний Рух у ситуації, коли партія проводить перебудову. Попович погодився. Передачу було анонсовано, і незабаром Поповича завалили описом багатьох реальних випадків із життя, пропонуючи проілюструвати ними абсурдність намагання партії зберегти своє виняткове право на владу. Кількома з них Попович скористався, і Кравчук не спромігся на них відповісти.

Під час другої дискусії Кравчук просто розвів руками й сказав, що не розуміє, навіщо потрібен Рух.

Зазнавши поразки в своїй спробі переконати громадськість у зайвості Руху, партія спробувала зірвати установчий з’їзд за допомогою нескінченних зволікань. Лідери Руху домагалися дозволу скористатися для проведення з’їзду якоюсь великою залою у Києві, але партійні чиновники сказали, що програму Руху погано написано і вони не розуміють, із якою організацією мають справу. У контрольованій комуністами пресі з’являлися статті із твердженнями, що Рух хоче посіяти ненависть до євреїв й росіян і примусити їх віддавати своїх дітей до українських шкіл.

Поки все це тривало, в усій Україні швидко виникали філії Руху, тож стало ясно, що продовження опору призведе до конфронтації, з якою партії в умовах перебудови буде важко впоратися. Тому партійні лідери визнали за краще спробувати асимілювати Рух і дали дозвіл на проведення установчого з’їзду 8 вересня в Києві.

Під час з’їзду Попович відчував певне занепокоєння войовничим тоном деяких промовців. Рух поділився