Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

Ми зуміли набрати достатньо чарів, щоб зламати заклинання. Звільняючись від каменю, вояки корчилися, смикалися й дрижали від раптового повернення часу та дихання. Дехто з них утратив пальці або здобув нові зазубрені шрами там, де надщербили їхні тіла, проте це були люди навчені, які керували гарматами, що ревіли не менш жахливо за будь-яке заклинання. Вони відступилися від нас із великими очима, але потім глянули на Солю — принаймні його вони впізнали.

— Які накази, пане? — невпевнено спитав його один із них.

Він на мить невиразно витріщився у відповідь, а тоді глянув на нас так само невпевнено.

До Ольшанки ми пішли разом; дорога й досі була запорошена, бо вчора її добряче використали. Учора. Я постаралася не думати про той день: учора цією дорогою пройшло шість тисяч вояків; сьогодні всі вони зникли. Вони лежали мертві у шанцях, вони лежали мертві у залі, в льохах, на довгих закручених сходах, які йшли донизу. Поки ми йшли, я бачила їхні обличчя у поросі. У Ольшанці хтось уздрів, що ми йдемо, і Борис виїхав возом, аби повезти нас до кінця шляху. Ми хиталися на задку разом із колесами, наче мішки пшениці. Рипіння було кожною піснею про війну та герць, яку я коли-небудь чула; коні стукали копитами в такт, вибиваючи ритм замість барабанів. Усі ці історії, напевно, закінчувались однаково: хтось стомлений ішов додому з повного смерті поля, та ніхто ніколи про це не співав.

Борисова дружина Наталя поклала мене спати у Мартиній старій кімнаті, маленькій залитій сонцем спальні з потіпаною ганчір’яною лялькою на полиці й маленькою ковдрочкою, з якої виросла господиня. Вона тепер пішла до власного дому, але кімната досі була облаштована під неї, була теплим привітним місцем, готовим прийняти мене, а рука Наталі в мене на чолі належала моїй матері, яка говорила мені: спи, спи, страховиська не прийдуть. Я заплющила очі та вдала, ніби їй повірила.

Я прокинулася знову лише ввечері, теплого літнього вечора; вже синіли м’які сутінки. У домі все гучнішала знайома затишна метушня: хтось готував вечерю, інші приходили після робочого дня. Я сіла біля вікна, не рухаючись, і просиділа так іще довго. Ця родина була куди заможнішою за мою: в її будинку був горішній поверх, повністю відведений під спальні. Мариша бігала у великому садку разом із собакою та чотирма іншими дітьми, переважно старшими за неї; вона була у свіжій бавовняній сукні, уже поплямленій травою, а її волосся вибивалося з охайних кісок. Сташек же сидів біля дверей і спостерігав за ними, хоча серед інших був і хлопчина його віку. Навіть у простому одязі він був геть не схожий на звичайну дитину: плечі в нього були дуже прямі, а обличчя поважне, як у церкві.

— Ми маємо повернути їх до Кралії, — промовив Соля. Діставши можливість відпочити якийсь час, він частково відновив свою обурливу самовпевненість і сів разом із нами так, наче був з нами від самого початку.

Було темно; дітей уже вклали спати. Ми сиділи в садку зі склянками холодної слив’янки, а я почувалася так, ніби вдаю із себе дорослу. Надто вже це було схоже на те, як мої батьки садовили гостей у крісла та на затінену лаву-гойдалку на самісінькому краєчку лісу, розмовляючи про врожаї та сім’ї, а тим часом ми, діти, усі як один радісно бісилися, знаходячи ягоди чи каштани або просто граючи у квача.

Я згадала, як мій найстарший брат одружився з Малґосею і раптом вони обоє перестали ганяти разом із нами й почали сидіти з батьками; то була якась дуже врочиста алхімія, та, що, як я відчувала, не повинна була б мати змоги просто заскочити мене зненацька. Навіть сидіння тут узагалі не здавалося реальним, не кажучи вже про обговорення престолів і вбивств, цілком серйозне, ніби вони самі були чимось реальним, а не просто деталями з пісень.

Слухаючи, як усі вони сваряться, я почувалася ще дивніше.

— Потрібно негайно коронувати принца Сташека та встановити регентство, — продовжував Соля. — Принаймні архікнязь Ґідни та архікнязь Варші…

— Ці діти поїдуть лише до дідуся з бабусею, — сказала Кася, — навіть якщо мені доведеться посадити їх собі на спину та понести їх аж туди самотужки.

— Люба моя дівчинко, ти не розумієш… — почав Соля.

— Я вам не люба дівчинка, — відказала Кася з такою ущипливістю в тоні, що він замовк. — Якщо Сташек тепер король, то гаразд: король попросив мене відвезти його з Маришею до рідних їхньої матері. Туди вони й прямуватимуть.

— Столиця в будь-якому разі заблизько, — Саркан нетерпляче, зневажливо махнув рукою. — Я справді розумію, що архікнязь Варші не захоче, щоб король був у руках Ґідни, — жовчно додав він, коли Соля вдихнув, щоб заперечити, — а мені байдуже. У Кралії було небезпечно до цього, не буде там безпечніше й тепер.

— Але ж безпечно не буде ніде, — сказала я, ошелешена, втрутившись у їхню розмову. — Якщо й буде, то недовго, — мені здавалося, що всі вони сперечаються про те, зводити будинок на цьому чи на тому боці річки, та не звертають уваги на відмітку весняної повені на дереві неподалік, вищу за будь-які з можливих дверей.

За мить Саркан промовив:

— Ґідна на березі океану. Північні замки будуть там у вигідному положенні для організації ґрунтовної оборони…

— Пуща все одно прийде! — відповіла я. Я це знала. Я поглянула в обличчя королеві Пущі, відчула, як б’ється об мою шкіру той невблаганний гнів. Усі ці роки Саркан стримував Пущу, наче приплив за кам’яною греблею; він відвертав її силу в тисячу потоків і колодязів сили, розсіяних по всій долині. Та ця гребля не могла триматися вічно. Сьогодні, наступного тижня, наступного року Пуща прорветься. Вона поверне собі ці всі колодязі, ці потоки, з ревом полізе на гірський схил. А наснажена всією тією новоздобутою силою, вона подолає гірські переходи.

Сили, яка б їх зустріла, не буде. Армія Польні була розбита, армія Росьї обезкровлена — Пуща ж могла дозволити собі програти одну битву, дві чи десяток; вона здобуде собі плацдарми та розсіє своє насіння, а навіть якби її відкинули назад за той чи інший гірський перехід, це зрештою не матиме значення. Вона йтиме та йтиме. Королева йтиме та йтиме. Ми, можливо, і втримаємо Пущу достатньо довго для того, щоб Сташек і Мариша виросли, зістаріли, навіть померли, але як щодо онуків Бориса й Наталі, що бігають із ними в садку? Чи їхніх дітей, які зростатимуть у тіні, що ставатиме чимраз довшою?

— Ми не можемо стримувати Пущу далі, коли в нас за спинами горить Польня, — заявив Саркан. — Росьяни перейдуть Ридву заради помсти, щойно дізнаються, що Марек мертвий…

— Ми взагалі не можемо стримувати