Читати книгу - "Місто кісток"

– Спасибі! – прошепотіла вона і потисла йому руку. – Це було приголомшливо.

– Не мені треба дякувати, а курсам стрільби з лука в літньому таборі.

– Саймоне, я не…

– Клері! – почувся крик Джейса. – Дай стило!

Саймон неохоче випустив її долоню. Відчуваючи в кишені вагу Чаші, Клері стала на коліна поруч з іншими Тіньоловами. На білому обличчі, забризканому крапельками крові, очі Алека здавалися неприродньо синіми. Закривавленими пальцями юнак схопив ліву руку Джейса:

– Я… – він побачив Клері, й в його погляді несподівано з’явився тріумфальний вираз. – То я вбив демона?

Страждання спотворило обличчя Джейса.

– Ти вбив, – відповіла Клері.

Алек подивився на неї і розсміявся; в роті з’явилися криваві бульбашки. Джейс обійняв долонями обличчя друга:

– Тихо. Тільки не рухайся, тільки не рухайся.

Алек заплющив очі.

– Роби те, що треба, – прошепотів він.

Ізабель простягнула Джейсу своє стило:

– Тримай.

Він провів кінчиком стила над сорочкою Алека. Тканина розійшлася в різні боки, немов її розпороли гострим ножем. На білій шкірі, укритій старими шрамами, з’явилися свіжі сліди від кігтів, вони запалилися і кривавилися. Зціпивши зуби, Джейс став вправно водити стило по грудях Алека. Проте щось було не так: цілющі руни відразу зникали, наче їх малювали по воді.

Джейс відкинув стило:

– От прокляття!

Голос Ізабель здригнувся від хвилювання:

– Що сталося?

– Він поранив його кігтями. У крові Алека отрута, тому руни не діють. – Джейс ласкаво доторкнувся до обличчя друга: – Алеку, ти мене чуєш?

Той не ворухнувся. Під очима з’явилися темні круги. Якби не слабке дихання, Клері подумала б, що Алек помер.

Ізабель схилилася над ним; її волосся впало на обличчя Алека.

– Може, все-таки можна… – прошепотіла Ізабель, обіймаючи брата.

– Треба до лікарні… – до них підійшов Саймон. – Я допоможу донести його до машини. На Сьомій авеню якраз є Методистська…

– Жодних лікарень, – відрізала Ізабель. – Треба доставити Алека в Інститут.

– Але…

– Алека поранив Вищий демон. Ваші лікарі тут безсилі: приземлені не знають, як лікувати такі рани.

Саймон кивнув:

– Добре, давайте перенесемо його в машину.

На щастя, фургон завівся відразу. Ізабель постелила на заднє сидіння брудну ковдру і туди поклали Алека, головою на її коліна. Джейс примостився поруч на підлозі. Його сорочка на рукавах і грудях була сильно заляпана плямами людської крові і тим, що текло у демонових венах. Коли він подивився на Саймона, Клері зауважила, що очі Джейса уже не виблискували золотом, уперше у його очах з’явилася паніка.

– Мчи вперед, приземлений! – скомандував Джейс. – Вважай, що за тобою женеться все пекло!

І Саймон натиснув на газ.

Вони мчали Флетбуш-авеню і вилетіли на міст одночасно з поїздом метро, що курсував із Брукліна на Мангеттен. Сонячне проміння сліпило Клері очі, вигравало на поверхні води. Дівчина схопилася за сидіння: Саймон повернув, з’їжджаючи з моста зі швидкістю вісімдесят кілометрів на годину.

Вона пригадала ті жахливі слова, що їх наговорила Алеку, те, як він напав на Аббадона, тріумф на його обличчі. Повернувши голову, дівчина помітила, що Джейс стурбовано схилився над Алеком, а ковдра просочилася кров’ю. Клері знову побачила хлопчика з мертвим соколом. «Любити – означає знищувати».

Клері відчула комок у горлі. У дзеркалі заднього виду Клері побачила Ізабель – вона вкривала Алека. Дівчина підвела голову і зустрілася поглядом з Клері:

– Довго ще?

– Хвилин десять. Саймон їде так швидко, як тільки може.

– Знаю, – відповіла Ізабель. – Саймоне, ти був неперевершений. Швидко зреагував! Я ніколи б не подумала, що приземлений здатний на таке.

Саймон не відреагував на несподівану похвалу: вся його увага була зосереджена на дорозі.

– Маєш на увазі мій постріл у вітраж? Мені це спало на думку, щойно ви увійшли в будинок. Я все думав про вітражі та про те, що демони не терплять прямого сонячного проміння. Тож я зорієнтувався, що робити, – додав він. – Але ви не могли знати про вітраж, оскільки його не видно.

«Я ж знала про вітраж, – промайнуло Клері в голові. – Я мала б здогадатися! Нехай у мене не було лука і стріл, я могла б кинути що-небудь у скло, або принаймні сказати Джейсу». Клері здавалася собі дурною, нікчемною і непотрібною, мов опудало. Насправді вона просто перелякалася так сильно, що не могла мислити тверезо. Вона відчула сплеск сорому, від якого в неї запекли повіки.

– Молодець, Саймоне! –