Читати книгу - "Чорна акула в червоній воді"

Відбігла на середину вулиці, але, упізнавши мене, зупинилася і сказала:

— Мерзотник!

Я мовчки схопив її за зап’ястя. Вона не пручалася. І на тому дякую. Я гарячково, наче відшукуючи націлену з темряви гвинтівку, крутив головою, прагнучи знайти хоч якийсь вихід. По щоках струменів піт, наче я щойно вийшов з лазні. Ми заглибилися в морок. Але морок — поганий захисник від собачого нюху.

— Мерзотник, насильник, потвора, — бурмотіла вона на ходу.

«Поговори, поговори, — думав я, — поки ще вистачає подиху. Мерзотник і насильник — хай буду. Але не потвора. Потвора — то, здається, вже занадто».

— Лайно…

Провулок здавався тихим і пустельним. Я тут бував. Він таким був завжди. Здавалося, ще кілька будинків — і ми опинимося на освітленій вулиці, де до пізньої ночі не вщухає жвавий рух, летить потік машин і миготить синій неон крамниць.

Моя «Дівчина-ніякого-сексу» спотикалася і вже не бунтувала. Кілька разів вона скрикувала, підвертаючи то праву, то ліву ногу. Я прихилив її до стіни і, незважаючи на протести, стягнув черевики на високих підборах і шпурнув у кущі.

Звідкись долинав запах газу. Мабуть, поруч у квартирі було відкрито вентилі чи пошкоджено трубу. Сподіваюся, цей дух дещо зіб’є собак з пантелику.

Провулок закінчився. Але вулиця, на яку я покладав стільки надій, виявилася безлюдною і темною. Та ж мають у цьому місті бути хоч якісь ознаки життя! Щодо мене, то я більше не був у цьому впевнений. На перехресті ледь жеврів самотній ліхтар. Під ним лежав труп. Чоловік років сорока. Схоже, помер у судомах. Рот відкритий, очі вирячені, руки й ноги неприродно вигнуті.

Я не звик до мертв’яків, що розлягаються так запросто посеред вулиці. І мене не полишало враження, що попри його жахливий вигляд, чоловік просто хильнув зайвого. Здавалося, зараз він підведеться і, горлаючи пісню, похитуючись, побреде далі вулицею.

Моя дівчина здригнулася і притислася до мене, з чого я зробив висновок, що чолов’яга не поминув і її уваги. Але згадавши, що притискується до «мерзотника і потвори», вона відсторонилася. Мене це не обходило, я вертів головою, як пропелером, благаючи Бога, щоб якомога довше не почути собачого гавкоту.

Поки що вулиця була порожньою. На тротуарі темніли якісь підозрілі калюжі. «Дивно, — подумав я, — дощу не було…»

Так і не зрозумів, що то за калюжі. Але не вода. Смердюча, липка рідина. Майже всі вікна в будинках було вибито. Наче поблизу вибухнула бомба. Іноді здавалося, що в тих чорних провалах я помічав обличчя, що відразу ховалися.

Упоперек вулиці проходив залізничний насип і дорога пірнала в довгий темний тунель. Я вирішив, що краще не лізти в цю, схожу на нору гігантського удава, дірку і подерся на насип, тягнучи дівчину за собою. Від шпал ішов дух смоли і здавалося, ось-ось на рейках з’явиться і з ревом промчить локомотив. Думка була досить безглуздою — трохи далі на рейках лежала опора лінії електропередачі.

Моя «найсексуальніша дівчина» геть знесиліла, і мені тепер довелося просто тягти її за собою. За насипом усе було вкрите тим же мороком. Жодного вогника. Лише незрозуміле сяйво металося впоперек небосхилу. Я знав, що в нас лишилася, може, хвилина. Надія, що зразу п’ять собак загубили б слід, була примарною. Треба готуватися до зустрічі, принаймні, з частиною їх. І хоча я ще сподівався, що в якомусь підворітті натраплю на автомобіль, але все менше і менше. Ті кілька екземплярів, що траплялися досі, були справжнім металобрухтом.

Ми пробігли ще квартал. На наступному перехресті, увіткнувшись бампером у стовп, догоряв бензовоз. Від полум’я на стінах метушилися потворні, схожі на танець привидів, тіні. Ось що то було за сяйво.

Я пам’ятав цей район. Раніше тут був триповерховий будинок із булочною, але тепер на його місці здіймалася гора битої цегли, шматків штукатурки й алебастру. Вціліли лише двері з одвірками. Щось висіло на ручці. Я придивився і зрозумів, що то було. Позирнув на свою «крихітку-ельфа». Вона нічого не помічала, тільки важко дихала і трималася за груди. Добре, що не звернула уваги на те шмаття, бо мене самого ледь не занудило. За ручку дверей трималася рука. Тільки рука, без жодного натяку на тіло… Зі шматка матерії, що раніше була рукавом, стирчала біла кістка.

На щастя, мою увагу привернуло те, чого я так довго шукав. Автомобіль. Шоста модель «Жигулів» сірого кольору. Я оглянув його з усіх боків і не знайшов найменших пошкоджень. Розбив скло і заліз досередини. Ключі були на місці. Відчинив двері перед моєю дівчиною. Вона сіла не вагаючись. Значний прогрес. Я натис на стартер і… нічого. Прокляття! Глянув на покажчик рівня палива — стрілка на нулі.

Скосив очі на неї. Вона все зрозуміла. На обличчі була байдужість. Минуло вже хвилин двадцять. І тут сталося те, чого я так боявся. Почувся далекий собачий гавкіт. Її плече доторкнулося до мого, вона тремтіла.

Я вискочив із авто, розчахнув дверцята і майже силою витягнув її. Поблизу темнів під’їзд. Але в перегонах сходами ми мали шансів не набагато більше, ніж у перегонах вулицею. На першій сходовій клітці я забарабанив у двері. У відповідь — тиша. Гавкіт озвався біля будинку. Другі двері, треті. За третіми почулося шурхотіння, але не відчинили. Я вибухнув прокльонами. Це було схоже на страшний сон. Дихання монстра позаду, а попереду десятки зачинених дверей.

Лише на сьомому поверсі ми натрапили на прочинені двері. Я втягнув дівчину і зачинив двері на засув. І якраз вчасно. За кілька секунд пролунало гарчання, і собачі лапи почали шкрябати двері.

Я вибіг на балкон. Зовсім поряд була лоджія іншого під’їзду. Якби ми змогли перелізти на