Читати книгу - "Кримінальне право України: Загальна частина: підручник"

Справедливість покарання припускає його домірність тяжкості злочину, тобто його відповідність суспільній небезпечності вчиненого. Тому в чинному КК закріплено диференціацію різних за тяжкістю злочинів і пов’язаних із цим видів та розмірів можливого за них покарання. Так, у ч. 5 ст. 12 КК виділяються особливо тяжкі злочини, за які суд може призначити покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або навіть довічне позбавлення волі (наприклад, статті 115, 348 та 379 КК). Водночас тяжкість злочину може бути порівняно невеликою (частини 2 та 3 ст. 12 КК), і в таких випадках закон встановлює альтернативні санкції, які надають суду досить широкі можливості для призначення покарання відповідно до ступеня тяжкості вчиненого (наприклад, статті 125, 175 та 356 КК).

Справедливість покарання тісно пов’язана з його гуманністю, бо покарання не може бути справедливим, якщо воно має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність засудженого (ч. 3 ст. 50 КК). Застосовуючи покарання, суд повинен бачити в підсудному людину і керуватися тим, що кожний, хто вибився із звичайної життєвої колії та відступив від закону, може виправитися і стати законослухняним членом суспільства. Заборона смертної кари, наявність альтернативних санкцій, широке застосування покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, пільгові умови караності за діяння, вчинені, наприклад, неповнолітніми, — усе це яскравий прояв гуманності покарання. Гуманністю пронизані й приписи ст. 69 КК, згідно з якою суд має право призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом. Цю ідею закладено і в законодавчий перелік обставин, які пом’якшують та обтяжують покарання, бо якщо суд не обмежений в урахуванні обставин, які пом’якшують покарання (ч. 2 ст. 66 КК), то наведений у законі перелік обставин, які його обтяжують, є вичерпним (ч. 3 ст. 67 КК). Проявом гуманності є і положення ст. 691 КК, згідно з якими за наявності певних обставин, що пом’якшують покарання, строк або розмір призначеного судом покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті Особливої частини КК.

3. Обґрунтованість покарання у вироку полягає в тому, що останнє застосовується лише тоді, коли це дійсно необхідно і доцільно (ч. 2 ст. 65 КК). Там, де це не викликається необхідністю, а, навпаки, доцільним є звільнення від покарання, суд керується положеннями розділу XII Загальної частини КК. З обґрунтованістю покарання тісно пов’язана і обов’язковість його мотивування у вироку. Необхідність такого мотивування зумовлена єдністю злочину і покарання, яка у вироку набуває свого конкретного прояву. Покарання призначається лише обвинувальним вироком суду, в якому доводиться винність підсудного у вчиненні певного злочину. Тому мотивування, що обґрунтовує факт вчинення злочину і його кваліфікацію, визначає як свій наступний елемент і необхідність мотивування покарання, призначеного цим вироком. Як застосування покарання неможливе без вчинення злочину, так і констатація у вироку винності підсудного у певному злочині неможлива без мотивування не тільки цього висновку суду, а й призначеного за злочин покарання.

Обов’язковість мотивування покарання випливає також із структури (конструкції) санкцій статей Особливої частини КК, бо всі вони є відносно визначеними, альтернативними або кумулятивними (в яких поряд з основним покаранням фігурує й додаткове) і тим самим припускають, що призначення того чи іншого виду основного покарання, обрання конкретної його міри, приєднання додаткового покарання до основного обов’язково мають бути вмотивовані у вироку. Вимога мотивування покарання закріплена й у статтях 334 та 335 КПК. У статті 69 КК закон також зобов’язує суд мотивувати призначення більш м’якого покарання. Урахування при призначенні покарання тяжкості вчиненого і особи винного (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК), обставин, які пом’якшують (ст. 66 КК) та обтяжують (ст. 67 КК) покарання, теж припускає належне мотивування у вироку обраної судом конкретної міри покарання. Тому Пленум Верховного Суду України звертає увагу судів на те, «... що висновки з усіх питань, пов’язаних із призначенням покарання, необхідно належним чином мотивувати у вироку» (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.).

4. Індивідуалізація покарання як принцип його призначення закріплена в багатьох нормах кримінального закону або випливає зі змісту їх приписів. Вона полягає в обов’язковому врахуванні при призначенні покарання індивідуальних особливостей конкретної справи та особи винного. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 65 КК суд при призначенні покарання обов’язково враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Індивідуалізація покарання припускає і його доцільність, оскільки тільки на підставі всебічного і повного врахування судом конкретних обставин справи особі, яка вчинила злочин, може бути призначено таке покарання, яке дійсно є необхідним і достатнім для її виправлення та попередження нових злочинів (ч. 2 ст. 65 КК).

Слід розрізняти законодавчу та судову індивідуалізацію покарання. Законодавець, встановлюючи норми, що регулюють застосування покарання, враховує всю різноманітність ситуацій, які можуть виникнути на практиці, і вже в самому законі формулює відправні положення, які дозволяють індивідуалізувати покарання. Зокрема, у самій системі покарань, закріпленій в ст. 51 КК, вже є елементи законодавчої індивідуалізації, бо встановлення чіткої «сходинки» покарань залежно від ступеня їх суворості, їх розподіл на основні та додаткові (ст. 52 КК) свідчать про те, що покарання розрізняються між собою за ступенем їх суворості, підставами, порядком та межами їх призначення і застосовуються за наявності необхідних для цього умов. Передбачаючи у статтях Особливої частини КК відповідні санкції, надаючи суду можливість призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено законом, законодавець тим самим прагне індивідуалізувати процес призначення покарання. Проте цих загальних законодавчих положень ще недостатньо, щоб подолати можливий розрив між його абстрактними дефініціями і конкретними обставинами справи. Тому для усунення такого розриву й існує судова індивідуалізація, коли покарання застосовується до конкретної особи з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого нею злочину, даних про особу засудженого та обставин, що пом’якшують і обтяжують покарання.

Слід ураховувати, що розглядувані принципи призначення покарання не існують ізольовано, а становлять їх певну систему, перебуваючи між собою в тісному взаємозв’язку та взаємодії. Так, законність покарання якнайтісніше пов’язана з його обґрунтованістю в судовому вироку, а справедливість покарання неможлива без його гуманності, і все це в остаточному результаті досягається тільки шляхом індивідуалізації покарання.