Читати книгу - "Сини Великої Ведмедиці"

нього був твердий грунт. Мабуть, горб, на якому стояв Часке, простягався набагато далі, ніж уявляв собі хлопець. Часке захотілося закричати з радощів, але слова застряли йому в горлі, і з відкритого рота не вилетіло жодного звуку.

Ще по коліна у воді, вождь почав брести. На руках він ніс Чорну Скелю; той хрипів і важко дихав. Часке наготував ласо й кинув його вождеві. Одним кінцем Токай-іхто обв'язав тіло врятованого, а другий обмотав навколо своїх грудей. Мовчки поклав він напівнепритомного юнака на вершину горба, який час від часу заливало водою, і клопотався біля нього, аж поки у того не відновилося дихання. Чорна Скеля вхопився за вождя і, хитаючись, насилу підвівся; він почав блювати водою.

— Вир потягнув мене вниз — я вже не сподівався, що ти мене врятуєш, — сказав юнак трохи згодом, кашляючи і відсапуючись.

Вождь оглянув човен. Часке звів на нього очі, і з уваги хлопця не випало те, що з грудей вождя теж важко виривалося повітря, а кров у шийній артерії швидко пульсувала. Тіло плавців потемніло від довгого перебування в талій воді, шкіра зморщилася від холоду й вкрилася сиротами. Чорна Скеля увесь тремтів і дрібно цокотів зубами.

Але Токай-іхто, здавалось, не думав про відпочинок. За його знаком хлопець знову стрибнув у човен. Вождь почав штовхати шкіряне суденце, поки його не підхопили хвилі, а тоді сам кинувся у воду. Чорна Скеля поплив слідом за ним.

Знову затанцював човен над водяною безоднею, що загрожувала смертю. Подорож тривала ще довго. Але після того, що сталося, Часке усе здавалось легким і простим. Рука Токай-іхто штовхала і направляла човен по бурхливій воді; повз них пропливали дерева й крижини, десь далеко гуркотів грім і блискавка прорізувала небо. Човен хитався, кружляв. Часке намагався гребти і кидався на всі боки, пильнуючи, щоб човен не перекинуло. Згодом він помітив, що човен пішов тихше. Хлопець і незчувся, як перед ним з'явився високий берег. Заціпенівши, сидів він і дивився навкруги, коли човен уже опинився у маленькій затоці. Ось він ще раз піднявся, наче на спині здибленого коня, і, підхоплений невисокою хвилею, ковзнув по землі. Часке відчув, як човен загойдався, штовхнувшись об берег. Обидва плавці вже стояли на порослому травою схилі й підхопили човен. Токай-іхто знаком звелів Часке вийти на берег. Насилу переставляючи задерев'янілі ноги, хлопець послухався. Після того вождь вийняв з човна непритомного Гапеду, ведмежа, зброю й миску. Тоді витягнув човен наверх.

Схил пологий. Ще кілька кроків, і вже можна буде перепочити на ньому.

Часке сів на траві. З'їв шматок м'яса, як наказав вождь. Коли б він зараз був здатний спокійно обміркувати усе, то зрадів би, що Міні-Сосе переможено. Але думки в його голові безладно вирували, мов вода в долині. Він не міг ні радіти, ні відчувати страху.

Хлопець лише постеріг, що вождь знову підвівся і глянув на небо. Потім перекинув через плече ясний лук і сагайдак. Часке намагався простежити за поглядом вождя, і його очі зупинились на загрозливих хмарах, які нависли над долиною річки. Добре, що подорож закінчено.

Слідом за Токай-іхто він перевів очі на північ. Далеко простяглася поросла травою прерія, хвиляста й пустинна, якою вже здавна знав її Часке. Чорна тінь тяглася там, де небо зливалося з землею. Це, певно, були гори. Лісисті гори; може, такі самі, як і Чорні гори, звідки вони прийшли. Погляд Токай-іхто начебто зупинився на цих далеких Лісистих горах, але раптом вождь обернувся і так глипнув на хлопця, що тому аж лячно стало.

Що ж тепер робитиме Токай-іхто? На березі сиділи врятовані Часке, Чорна Скеля і Гапеда, але ж інші лишалися на тому березі з сухими човнами між загоном Червоного Лиса й жахливою водою, — мати, батько, Грозова Хмара й Уїнона…

— Я піду вверх по річці, — долинули до хлопця слова, з якими вождь звернувся до Чорної Скелі, що усе ще тремтів від холоду, — нас віднесло далеко вниз. Як тільки грозові птахи перестануть кричати і пройде дощ, а він ось-ось має початись, я попливу назад. Ти лишишся тут з хлопцями. Ідіть до Лісистих гір, що ген видніються на півночі. Біля цих гір кінчається край, яким править кулак Великого Батька у Вашінгтоні, і ви будете вільні.

Токай-іхто вирізав шматок шкіри і, надряпавши на ньому ножем якісь лінії, подав Чорній Скелі.

— Ассінібойни привітно зустрінуть вас, а ця шкіра з моїм тотемом зробить чорноногих вашими друзями. — Токай-іхто трохи помовчав. — Але насамперед ви повинні відшукати біля Лісистих гір білу людину на ім'я Адамс. Ось, — Токай-іхто простягнув мішечок, — віддайте йому це золото, і він купить вам землі, на якій ви зможете вільно жити.

Токай-іхто говорив і годував ведмежа, тримаючи його на колінах.

— Ви не повинні бути ледачими, — вів він далі, — яких треба годувати. Ви не повинні пити таємничої води і танцювати перед уатшітшун. Ви повинні стати чесними людьми і не забувати своїх батьків. Ви повинні спільно сіяти й збирати врожай, говорити лише правду, підтримувати мир і бути хоробрими. Ведмежі хлопці знають усе, що я маю ще сказати.

Токай-іхто перервав розмову. Потім відразу встав, повернувся і пішов. Часке дивився йому вслід палаючими очима.

Блискавка розколола небо і з гуркотом влучила в землю — з темряви блідим світлом виступила страшна жовта вода. Грозові птахи. кричали й били крилами. Далеко вверх по річці виднілась постать Токай-іхто, що, незважаючи ні на блискавку, ні на грім, безстрашно йшов далі й далі.

Часке притягнув до себе Гапеду, сам притулився до Чорної Скелі, а з другого боку до нього міцно притислося пройняте страхом ведмежа. Вітер свистів і шелестів у чагарнику.

Треба було знову й знову чекати.

У той час, як на північному березі Міні-Сосе знесилений Часке заснув на руках Чорної Скелі, а Токай-іхто вирушив назад до табору, з Бобром на південному березі Великої води сталась дивна пригода.

Воїна не було на тій височині, де