Читати книгу - "Макова війна, Ребекка Куанг"

смагляву й довгоногу. На ній була корона з багряного пір’я та попелястих нами­стин. Вона ридала.

— Не буду, — сказала жінка. — Я не пожертвую світом заради цього острова.

Фенікс так пронизливо закричав від люті, що Жинь затремтіла від його неприхованого гніву.

— Я не терпітиму непокори. І каратиму тих, хто порушує дані обітниці. А ти… Ти зламала найбільшу клятву з-поміж усіх, — просичав бог. — Я проклинаю тебе. Ти ніколи не знатимеш спокою.

Жінка закричала, впала на коліна і схопилася за щось усереди­ні себе, немовби намагалася вирвати саме серце з грудей. Вона засвітилася зсередини, наче розжарене вугілля, світло полилося з її очей, з рота, аж доки шкіра не взялася тріщинами й жінка не розлетілася на шматки, мов камінь.

Якби Жинь мала рот, то неодмінно закричала б.

Фенікс повернувся до неї лише за мить до того, як порожнеча знову потягла її геть.

Жинь мчала крізь час і простір.

Вона побачила копицю білого волосся — і все завмерло.

У вакуумі завис Хранитель Воріт, у якійсь застиглій жвавості, десь поруч із ніде й на шляху до всюди.

— Чому ти нас покинув? — плакала Жинь. — Ти міг нам допомогти. Міг нас урятувати.

Хранитель розплющив очі й поглядом відшукав її.

Вона не знала, як довго він дивився на неї. Його очі сягали самої глибини душі, проникали в найтемніші глибини, обшукували її всю. А вона дивилася на нього. Дивилася на нього — і побачене мало не зламало її.

Дзян не був смертним. Він був старим, давнім, дуже-дуже могутнім. Але разом з тим він був її вчителем, тим вразливим чоловіком незрозумілого віку, якого вона знала людиною.

Він потягнувся до неї — і вона майже торкнулася його, але пальці пройшли крізь нього й не торкнулися. З нудотним страхом Жинь подумала, що знову віддаляється. Але Дзян щось промовив, і вона завмерла.

А потім їхні пальці зустрілися. Вона знову отримала тіло, змогла відчувати, відчула, як його руки обхопили її за щоки, а чоло притиснулося до її чола. Відчула, як він різко схопив її за плечі й струсонув, дуже сильно.

— Прокинься, — сказав він. — Ти потонеш.

Жинь витягла себе з води на гарячий пісок.

Вдихнула — і в горлі запекло, немовби вона випила галон перцевого соусу. Вона застогнала й зглитнула. Це було так, немовби вона намагалася проштовхнути стравоходом жменю каміння. Жинь зіщулилася, перекотилася, змусила себе підвестися і спробувала ступити крок уперед.

Під ногою щось хруснуло. Вона нахилилася і пройшла далі. Спантеличена, вона роззиралася навколо. Литка в чомусь загруз­ла. Жинь витягла ногу й підняла її.

А потім витягла з піску череп.

Жинь вступила в щелепу мерця.

Вона здригнулася й упала. Їй потемніло в очах. Очі були розплющені, але нічого не бачили, не сприймали жодних подразників. Перед очима спалахували яскраві вогники. Вона пошкреб­ла пальцями пісок. У ньому було повно маленьких твердих предметів. Жинь витягла їх і піднесла до очей, мружачись, доки не повернувся зір.

То була не галька.

Куди б вона не глянула, всюди з піску стирчали невеликі білі частинки. Кістки. Усе довкола було всіяне кістками.

Жинь стояла навколішки на величезному цвинтарі.

Вона так затремтіла, що пісок під нею завібрував. Жинь сильніше вперлася колінами в пісок і затиснула рот рукою. Нутро скорочувалося так, що з кожним сухим ривком їй здавалося, що в неї всаджують ножа.

«Зійди з лінії вогню». Це Алтанів голос відлунював у голові чи її власні думки? Голос був грубий, командний. Жинь підкорилася. «Тебе видно на білому піску. Сховайся в деревах».

Жинь поповзла по піску, спотикаючись щоразу, коли пальці зісковзували з черепа. Жинь тремтіла від безслізних схлипувань, надто спрагла, аби плакати.

«Іди до храму. Ти знайдеш шлях. Усі шляхи ведуть до храму».

Шляхи? Які шляхи? Хоч які шляхи тут колись були, острів уже давно їх поглинув. Жинь стояла навколішки й тупо витріщалася на листя.

«Ти недостатньо уважно дивишся».

Жинь навколішки повзала до дерев і назад, намагаючись знайти бодай якусь вказівку на щось, що могло бути шляхом. Її пальці відшукали плаский камінь, завбільшки з голову, ледь помітний під густою травою. А потім ще один. І ще один.

Жинь підвелася й пошкутильгала стежкою, тримаючись за дерева, щоб не впасти. Каміння було тверде й гостре, різало їй ноги. Жинь лишала за собою криваві сліди.

У голові все пливло. Жинь так довго нічого не їла й не пила, аж заледве пам’ятала, що взагалі мала тіло. Вона бачила чи, може, уявляла страхітливих тварин. Тварин, яких не мало б існувати. Двоголових птахів. Багатохвостих гризунів. Тисячооких павуків.

Жинь ішла тим шляхом, аж доки їй не здалося, що вона перетнула цілий острів. «Усі шляхи ведуть до храму», — сказали їй предки. Але коли вона прийшла до розчищеного місця в центрі острова, то побачила серед піску лише руїни. Побачила розкидане каміння з гравіюваннями мовою, якої не могла прочитати, і кам’яний вхід, який нікуди не вів.

Мабуть, Федерація зруйнувала храм двадцять років тому. Мабуть, це було першим, що вони зробили після того, як вирізали спірлійців. Федерація мусила знищити спірлійське святилище. Прибрати їхнє джерело сили, зруйнувати та зрівняти його з землею, щоби жоден спірлієць не міг звернутися до Фенікса по допомогу.

Жинь побігла через руїни, шукаючи двері, але не знайшла. Там не було нічого.

Жинь упала на землю, надто заціпеніла, щоб рухатися. Ні. Не так. Не після всього, що вона пережила. Вона майже розплакалася, аж раптом відчула, що пісок під руками поступається. Він зісковзував. Падав кудись.

Несподівано Жинь розсміялася. Вона сміялася так, що болісно хапала ротом повітря. Вона завалилася на бік і схопилася за живіт, полегшено закричавши.

Храм був під землею.

Жинь змайструвала собі смолоскип із сухої палиці й простягла його перед собою, освітлюючи сходи до храму. Спускалася довго. Повітря стало холодне й сухе. Вона зайшла за ріг і вже не бачила сонячного світла. Їй було важко дихати.

Вона згадала Чулуу Корікх і відчула, як паморочиться в голові. Довелося прихилитися до стіни й кілька разів глибоко вдихнути, аж доки паніка вгамувалася. Це не в’язниця під каменем. Жинь не йшла від свого бога. Ні, вона наближалася до нього.

Внутрішня кімната була повністю відгороджена від звуків. Жинь не чула ані океану, ані шелесту вітру, ані звуків дикої природи нагорі. Але попри тишу, храм був протилежністю Чулуу Корікх. Тиша в храмі була ясною, давала силу. Допомагала зосередитися. Жинь майже бачила, як прямує нагору, немовби шлях до богів матеріальний, як земля, по якій вона ступала.

Стіна утворювала коло, як у Пантеоні, але Жинь бачила лише один постамент. Спірлійцям був потрібен лише один.

Уся кімната виявилася святилищем Фенікса. Його образ був викарбуваний у камені на віддаленій стіні — барельєф, утричі більший за Жинь. Голова птаха повернута вбік, профіль дивиться на кімнату. Око велике, шалене й нестямне. Коли Жинь зазирнула в те око, її вразив страх. Воно здавалося лютим. Здавалося живим.

Жинь інстинктивно смикнула руки до пояса, але маку в неї не було. Вона усвідомила, що він їй не потрібен, так само як ніколи не був потрібен Алтаню. Від самої присутності у храмі вона вже була на півдорозі до богів. Вона ввійшла в транс, просто