Читати книгу - "Прокляття рейлі, Вікторія Сурен"

Розділ 38.1

Причиняю за собою дерев’яні білі дверцята до туалету та сідаю на чорну кришку унітаза. Хутко дістаю з кишені послання, тремтливими пальцями розгортаючи зіжмаканий аркуш.

Чую, як хтось миє руки в цьому невеликому темному приміщенні з вугільними стінами та білою стелею. Ковтаю слину, зіщуливши очі, а тоді пробігаюся по нерозбірливому гострому почерку. В кабінці не дуже темно завдяки полум’яним світлячкам у формі метеликів, які кружляють попід стелею.

Кровний ритуал проведеш, коли довга стане на початку шляху, а коротка торкнеться трійки. На частину колишнього опустиш криваву долоню, глянеш на минуле та повернешся до нього крізь об’єктив камери, промовляючи…

Далі текст ще більш дурний.

Мені не важко розібрали перше речення. Коротка й довга стрілки належать годиннику, довга стрілка на дванадцять — початок шляху, коротка на трійці. Третя ночі.

А от далі… Опустити долоню в крові на щось з минулого. Подивитися на нього? Об’єктив камери? Мені слід шукати камеру, але жодна тутешня камера не пов’язана з моїм минулим.

Шестерні закрутилися, намагаючись привести розум до ладу. Вдих, видих, спокій та тиша. Диявол, а якщо цей ритуал не підійде мені? Якщо я не маю чогось з минулого, що допоможе мені втекти? Раптом цей спосіб не для всіх, а я втратила єдиний шанс втекти!? Але це світ магії, тут все продумало до дрібниць, помилки бути не може. Мені або пощастить, або це кінець, тому я згадую вчорашню розмову з тим малим хлопцем Жанном та все, що він сказав.

Минуле, камера, повернутися, прикласти, кров…

О.

✯✯✯

Вийшовши з вбиральні, я кладу руки до кишень пальта, озираючись невеликим приміщенням з приємним ароматом приправ та трав. Каса заставлена десятками різноманітних кружок для напоїв та банками з прянощами, а за невеликими овальними столиками лишається всього кілька магів, що от-от розійдуться по домівках, бо як-не-як, а вже близько дев’ятої та кафе зачиняється.

Я йду брудною підлогою в чорно-білий квадратик до столика під стіною з картинами різних форм та розмірів в срібних масивних рамках. Вони хаотичні та абсолютно не поєднувані, і це мені подобається. Люци тримає руки на підлокітниках стільця, його пальто лежить на порожньому помаранчевому дивані поруч. Приміщення осяює приємне світло свічок та кількох гасових ламп. Якась жінка, певно, рейлі миє підлогу, бо хіба рабам можна сподіватися на щось більше? Ми прислуга, оберіг для магії та нижча каста, з якої неможливо вибратися. Хіба померти, що не так вже й важко.

Трясця.

На поверхні дерев’яного столика вже стоїть два горнята з чаєм та візерунчасті тарілки з пастою, приправленою травами та политою соусом. Чомусь мені здавалося, що Люци замовить вино, але ні. Схоже, звичайна вечеря.

Жодної романтики на останок.

Ну так навіть краще. Сьогодні о третій ночі відчиняться якісь двері, і я зможу вбігти крізь них до рідного світу, якщо не спізнюся. Краще нам з Хейгом розійтися на такій спокійній ноті, аніж на сварці чи чомусь більшому.

Так.

Точно.

З цією думою сідаю навпроти хлопця.

— Не думала, що тут таке готують, — ледь усміхаюся, беручи виделку, а коли тягну накручену на виделку та гарячу пасту до рота, дивлюся на Люци. — У мене ж немає грошей.

— Їж. Колись також пригостиш, якщо тобі принципово, — ледь усміхається він, і я скидаю брови, врешті почавши їсти. І здається, краще б я сиділа голодною, аніж їла б пасту разом з Люци. Ні, серйозно. Це жахливо! Як можна романтично їсти пасту? Я не витримую і кількох секунд, як вже починаю стримувати сміх, хапаючись за серветку.

— Вибач, — регочу. — Але я їстиму, як свиня, ти ж не проти?

— Звучить, як полегшення, — зітхає він, перестаючи намагатися вечеряти, як граф. Атмосфера стає легшою. Особливо, коли ми лишаємося одні в цьому містичному приміщенні, де спинився час. Повітря ніби застигає, і тому сила всередині фокусується суто на легенях Люци. На помірній швидкості, з якою він вдихає та видихає.

— То як ти отримав дозвіл від Асмодея? Цей браслетик.

— Не важливо. 

Я заводжу очі під повіки. Як скаже.

— То у вас таки є електрика?

— Ходять чутки, що у королівської родини є всі технології, — тисне плечима Люци, продовжуючи їсти. — А ще ні для кого не секрет, що рейлі привозять багато чого з дому, і деякі маги крадуть потрохи. Є підпільні ігрові кімнати, але вони дуже дорогі. В країні артефакторів все більш розвинене, а маги розуму фактично мають мережу інтернету в голові. Некроманти та носії дару перетворень цим не цікавляться.

Я задоволено киваю. Так і знала. Було очевидно, що існує щось таємне, бо як інакше? Ми всі однакові людські створіння з однаковою натурою. Вечеря затягається. Згодом я отримую трикутний шматок синього пирога зі змією зверху. Ласую дивним гарячим та кислуватим десертом під назвою «Левантіна».

— Звідки твоя каблучка? — питаю, на мить перетворившись на звичайну, а не закохану Дінару, що зазвичай не фільтрує слова. Вказую підборіддям на його руку, що тримає горня. — Ти її ніколи не знімаєш.

Люци мовчки п’є чай, відвівши очі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍