Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"

— запитав Монео.

Це було питання, скероване не до Бога-Імператора, а до пророка.

— Летюча насінина на вітрі може бути завтрашньою вербою, — сказав Лето.

— Ви знаєте наше майбутнє! То чого ж не відкриєте його нам? — Монео був близький до істерики… відкидаючи все, чого не міг відчути безпосередньо.

Лето повернувся і глянув на мажордома. Його погляд був так виразно переповнений придушеними емоціями, що Монео сахнувся від нього.

— Прийми відповідальність за власне існування, Монео!

Монео глибоко, з тремтінням зітхнув.

— Владико, я не хотів образити. Хотів лише…

— Глянь угору, Монео!

Монео мимоволі підкорився, глянувши в безхмарне небо, на якому розгорялася ранкова зоря.

— Що там, Владико?

— Там немає стелі, яка б заспокійливо здіймалася над тобою, Монео. Лише відкрите небо, повне змін. Привітай його. Кожне чуття, яке ти маєш, є пристроєм реагування на зміни. Це ні про що тобі не каже?

— Владико, я прийшов тільки спитати, коли ви будете готові продовжувати.

— Монео, благаю тебе, будь зі мною щирим.

— Я щирий, Владико!

— Але якщо ти хибно віруєш, брехня постає перед тобою правдою.

— Владико, якщо я брешу… то сам цього не знаю.

— Це звучить правдиво. Але я знаю, чого ти боїшся і про що не скажеш.

Монео затремтів. Бог-Імператор був у найгіршому з настроїв, у кожному його слові чаїлася глибока загроза.

— Ти боїшся імперіалізму свідомості, — сказав Лето, — і маєш слушність у цьому. Негайно пришли сюди Хві!

Монео різко обернувся і кинувся чимдуж до гостьового дому. Здавалося, що його прихід розворушив бджолиний рій. За кілька секунд з’явилися Рибомовки й розпорошилися довкола Королівського Повозу. Придворні виглянули з вікон або вийшли й стали під глибокими піддашшями, боячись підступити до нього. На противагу цьому сум’яттю Хві виступила з широких центральних дверей і вийшла з тіні, повільно наближаючись до Лето, піднявши вгору підборіддя і шукаючи поглядом його обличчя.

Лето відчув, що заспокоюється, просто дивлячись на неї. Вона мала на собі золоту сукню, якої він раніше не бачив. На шиї та манжетах довгих рукавів сукня була прикрашена сріблом і нефритом. Облямівку, яка майже тяглася по землі, обшито важкою зеленою тасьмою, що підкреслювала густо-червоні зубці.

Хві всміхнулася, зупинившись перед ним.

— Доброго ранку, любий, — лагідно сказала вона. — Чим ти так стривожив бідного Монео?

Утихомирений її присутністю та голосом, він усміхнувся.

— Я зробив те, що завжди сподіваюся зробити. Справив враження.

— Авжеж, справив. Він сказав Рибомовкам, що ти сердитий і в поганому настрої. Ти жахливий, коханий?

— Лише для тих, хто не хоче жити власними силами.

— Ах, так. — Вона крутнулася перед ним, демонструючи нову сукню. — Тобі подобається? Це подарунок твоїх Рибомовок. Вони самі її прикрасили.

— Моя люба, — сказав він із застережною ноткою в голосі, — прикрасили! Так готують жертву.

Вона підійшла до краю повозу й сперлася на нього, схилившись до його обличчя, з удавано серйозним виразом на губах.

— То це мене вони принесли б у жертву?

— Дехто з них хотів би цього.

— Але ти їм цього не дозволиш.

— Наші долі поєднані, — сказав він.

— Тож я не боятимусь. — Вона потяглася рукою і торкнулася одної з його срібношкірих долонь, але швидко відсахнулася, коли його пальці задрижали.

— Вибач, коханий. Я забуваю, що ми поєднані душами, а не плоттю, — перепросила вона.

Фореляча шкіра досі дрижала від дотику Хві.

— Вологе повітря робить мене надто чутливим, — промовив він. Дрижання поступово припинилося.

— Я не хочу жалкувати за тим, що неможливе, — прошепотіла вона.

— Будь сильною, Хві, бо твоя душа — моя.

Вона обернулася на звук, що долинув із гостьового дому.

— Монео повертається, — сказала йому. — Прошу, коханий, не лякай його.

— Монео теж твій друг?

— Ми друзі по шлунку. Обоє любимо йогурт.

Лето ще посміювався, коли Монео зупинився поруч із Хві. Мажордом ризикнув усміхнутися, кинувши заодно здивований погляд на Хві. У його манерах була вдячність, а частину тієї підлеглості, яку він зазвичай виявляв Лето, Монео переніс тепер на Хві.

— З вами все добре, леді Хві?

— Зі мною все добре.

— За часів шлунка слід підтримувати та культивувати дружбу по шлунку, — сказав Лето. — Рушаймо, Монео. Туоно чекає.

Монео відвернувся і прокричав накази Рибомовкам та придворним.

Лето всміхнувся Хві.

— Я не граю традиційної ролі нетерплячого нареченого?

Вона легко піднялася на платформу його повозу, одною рукою зібравши поділ сукні. Він розкрив їй сидіння. Відповіла лише коли сіла, а її очі були на рівні очей Лето, тож її голос прозвучав тільки для його вух.

— Кохання моєї душі, я розгадала чергову твою таємницю.

— То хай вона злетить із твоїх уст, — жартівливо відповів він, підтримуючи посталу між ними близькість.

— Ти рідко потребуєш слів, — сказала вона. — Промовляєш просто до чуттів самим своїм життям.

По всій довжині його тіла пробігло тремтіння. Минула хвилина, перш ніж він зумів заговорити, а голос став таким, що вона мусила прислухатися, аби розібрати його крізь гамір, з яким збирався їхній весільний поїзд.

— Між надлюдським і нелюдським, — сказав він, — я мав мало місця для людського буття. Дякую тобі, ніжна й люба Хві, за цей маленький простір.

* * *

У всьому моєму Всесвіті я не бачив закону природи, що був би незмінним і неуникним. Всесвіт — це лише змінні взаємозв’язки, які короткотривала свідомість інколи сприймає як закони. Тілесні чутливості, які ми називаємо собою, є ефемеридами, що гаснуть у сяйві нескінченності, швидкоплинним усвідомленням тимчасових умов, які обмежують нашу діяльність і змінюються разом зі змінами цієї діяльності. Якщо мусиш позначити абсолют, використай його слушну назву: Тимчасовість.

Викрадені журнали

Нейла першою помітила, що наближається весільний поїзд. Рясно спітніла в полуденній спеці, вона стояла біля однієї з кам’яних колон, що позначали береги Королівської Дороги. Раптовий спалах віддаленого відблиску привернув її увагу. Вона, примруживши очі, глянула в той бік і з трепетом усвідомлення зрозуміла, що бачить сонячний зайчик, відбитий від покривала повозу Бога-Імператора.

— Під’їжджають! — гукнула вона.

Тоді відчула голод. Збираючись зопалу, неспроможні думати ні про що інше, вони не взяли з собою їжі. Лише фримени принесли воду, і це тому, що «фримени завжди беруть