Читати книгу - "Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова"

преамбулу, вступну частину договору, яка мала б на меті спонукати до дій. Працюючи в тіні, ми додали до преамбули простий рядок, в якому зазначається, що «обов’язком кожної держави є здійснення її кримінальної юрисдикції над особами, що несуть відповідальність за вчинення міжнародних злочинів». Цей, здавалося, безневинний рядок вцілів під час перемовин і став першим випадком, коли держави визнали такий обов’язок відповідно до міжнародного права. Через три покоління після того, як у Берліні 1935 року Анрі Доннедьє де Вабр і Ганс Франк сперечалися про ідеї міжнародного суду, такий новий міжнародний суд було врешті створено, і він мав повноваження розглядати геноцид і злочини проти людяності.

Через два місяці після досягнення домовленості щодо МКС, у вересні 1998 року, Жан-Поль Акаєсу став першою особою, яку коли-небудь було засуджено міжнародним судом за злочин геноциду.{673} Після цього відбувся Міжнародний кримінальний трибунал щодо злочинів у Руанді.

Ще через кілька тижнів, у листопаді 1998 року, Палата лордів у Лондоні ухвалила, що сенатор Августо Піночет, колишній президент Чилі, не має права вимагати імунітету від юрисдикції англійських судів через те, що акти катування, до яких, як стверджувалося, він був причетний, були злочином проти людяності.{674} Це був перший випадок, коли національний суд коли-небудь виніс таке рішення.

У травні 1999 року сербський президент Слободан Милошевич став першим чинним головою держави, якого звинуватили у скоєнні злочинів проти людяності у Косово.{675} У листопаді 2001 року, після того, як він покинув посаду голови держави, до обвинувального акту додали звинувачення у геноциді у зв’язку зі звірствами у боснійській Сребрениці.{676}

Минуло шість років. У березні 2007 року суддя американського окружного суду позбавив Джона Калимона його американського громадянства.{677} Чому? Тому що у серпні 1942 року той перебував на службі в Українській допоміжній поліції і брав участь в облавах на євреїв під час проведення «die Grosse Aktion». Він допомагав переслідувати цивільне населення, вчиняючи злочин проти людяності.

У вересні 2007 року Міжнародний суд у Гаазі ухвалив рішення, що Сербія порушила свої зобов’язання перед Боснією та Герцеговиною, не перешкодивши геноциду у Сребрениці.{678} Це був перший випадок, коли державу коли-небудь було засуджено міжнародним судом за порушення Конвенції про геноцид.

У липні 2010 року президент Судану Омар аль-Башир став першим чинним главою держави, засудженим за геноцид Міжнародним кримінальним судом.{679}

Через два роки, у травні 2012 року, Чарльз Тейлор став першим главою держави, якого притягнули до суду за злочини проти людяності.{680} Його засудили до п’ятдесяти років позбавлення волі.{681}

У 2015 році Комісія з міжнародного права Організації Об’єднаних Націй розпочала активно працювати над питанням злочинів проти людяності, відкриваючи шлях до можливого супутника конвенції про запобігання та покарання геноциду.{682}

Нові справи продовжують з’являтися, як і нові злочини. Нині я працюю над справами, пов’язаними з геноцидом і злочинами проти людяності щодо Сербії, Хорватії, Лівії, Сполучених Штатів, Руанди, Аргентини, Чилі, Ізраїлю і Палестини, Об’єднаного Королівства, Саудівської Аравії та Ємену, Ірану, Іраку і Сирії. Звинувачення у геноциді та злочинах проти людяності рясніють по всьому світу, навіть якщо ідеї, що надихали Лаутерпахта і Лемкіна, резонують тепер інакше.

Виникла неофіційна ієрархія. У роки після рішення Нюрнберзького трибуналу слово геноцид набуло широкої підтримки у політичних колах і публічних обговореннях, як «злочин злочинів»{683}, посилюючи важливість захисту груп якщо порівняти із захистом індивідів. Можливо, такою є сила слова, запровадженого Лемкіном, але, як і боявся Лаутерпахт, серед жертв було чимало прихильників такої думки, що злочин проти людяності є меншим злом{684}. Це не єдиний непередбачуваний наслідок паралельних зусиль Лаутерпахта і Лемкіна. Довести злочин геноциду непросто, і я сам переконався, як потреба довести намір знищити групу загалом або частково, як того вимагає Конвенція про геноцид, може мати сумні психологічні наслідки. Це підсилює почуття солідарності серед членів потерпілої групи і водночас поглиблює негативні відчуття щодо злочинної групи. Термін «геноцид», з акцентом на групи, здебільшого сприяє підвищенню відчуття «вони» і «ми», відшліфовує відчуття групової ідентичності і може мимоволі породити ті самі умови, проти яких призначений, — налаштовуючи одну групу проти іншої, і це залишає менше шансів на примирення. Мене хвилює те, що злочин геноциду спотворив судове переслідування воєнних злочинів і злочинів проти людяності через прагнення бути названим жертвою геноциду, яке спонукає прокурорів висувати обвинувачення у цьому злочині. Для декого бути названим жертвою геноциду стає «суттєвим елементом національної ідентичності»{685}, проте не сприяє розв’язанню історичних суперечок чи зменшенню частоти масових убивств{686}. Не дивно, що у редакторській статті провідної газети з нагоди столітніх роковин турецьких звірств проти вірмен припускається, що, можливо, від слова «геноцид» мало користі, через те що воно «радше розпалює національне обурення, аніж спонукає об’єктивно і суворо проаналізувати історію, що так потрібно країні»{687}.

Однак на заперечення цих аргументів я мушу визнати, що відчуття групової ідентичності є фактом. Ще 1893 року соціолог Луї Гумплович у своїй книзі «La lutte des races» («Расова боротьба») зазначив, що «індивід, коли він приходить на світ, є членом групи»{688}. Такий погляд існує і надалі. «Наша кровожерлива природа, — писав сто років по тому біолог Едвард О. Вілсон, — є закоренілою, оскільки принцип група-проти-групи був головною рушійною силою, що зробила нас такими як ми є».{689} Здається, основним елементом людської природи є те, що «люди відчувають своїм обов’язком належати до групи і, приєднавшись до неї, вважають її вищою за групи-конкуренти».

Це створює серйозні перешкоди для нашої системи міжнародного права, яка стикається з відчутною напругою: з одного боку, людей вбивають через те, що вони належать до певної групи; з іншого боку, правове визнання цього факту сприяє збільшенню імовірності конфлікту між групами, посилюючи відчуття групової ідентичності. Мабуть, Леопольд Кор мав рацію, пишучи своєму другові Лемкіну у приватному листі сильні слова про те, що злочин геноциду зрештою «призведе до тих самих умов, які прагне виправити».

А що сталося з іншими головними персонажами цієї історії?

Після визволення Віттеля міс Тілні працювала на американське військо, перш ніж повернутися до Парижа. Вона прожила там ще два роки, а тоді повернулася до Англії. У 1950-х роках вона знову подалася у мандри, цього разу як місіонерка, до Південної Африки, а в 1964 році вона емігрувала до Сполучених Штатів. Її