Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

таборах для військовополонених у хороших умовах, принаймні в кращих, ніж колишні радянські військовополонені в американських таборах, де вони частково розміщені разом із німецькими військовополоненими, і де деякі з них зазнавали несправедливого поводження та незаконних незручностей аж до побиття, про що неодноразово повідомлялося американському уряду»[512].

Це був кінець листування між двома лідерами стосовно військовополонених. Гарріман закликав Рузвельта надіслати ще одну телеграму з вимогою необмеженого доступу до американських військовополонених у Східній Європі, але президент відмовився. Тоді на порядку денному перебували й інші невідкладні питання, зокрема участь Радянського Союзу в Конференції Організації Об’єднаних Націй. Крім того, стало очевидним, що радянці не пустять до Польщі американських представників. Американський тиск дав певні позитивні результати, і в’язнів негайно перевели до Одеси, де Дін та його люди піклувалися, щоб їх годували, надавали медичну допомогу та відправляли додому.

Ця суперечка стала першим випробуванням Ялтинських угод. Наслідки її були у кращому разі неоднозначними: радянці були готові дотримуватися букви угод, але не зважали на їхній дух. Вони були готові надати американським представникам доступ до колишніх військовополонених, але тільки у транзитних таборах у глибині радянської території, а не в нещодавно захоплених районах Східної Європи. Радянців непокоїло використання американцями проблеми військовополонених як приводу для введення своїх військовослужбовців у Східну Європу, щоб збирати там інформацію про радянські дії. Радянська політика полягала в закріпленні регіону за собою, і Сталін не збирався її міняти. Американці, своєю чергою, вважали, що радянці хочуть хитрістю змусити їх визнати люблінський уряд і відмовлялися клювати на гачок.

Радянці поводилися з американськими військовополоненими погано за американськими стандартами, але досить добре — за своїми й, безперечно, краще, ніж до власних співвітчизників, які опинилися в нацистському полоні. Їхні умови життя відповідали умовам життя червоноармійців, і цей факт повністю усвідомлював Дін та інші представники американської місії в Москві. Проблема полягала в тому, що ці стандарти були надзвичайно низькими. Дін виявив, що харчування в одеському таборі буде достатнім лише за умови постачання американських запасів із Москви. Дізнавшись про умови в транзитних таборах Червоної армії, багато американських військовополонених у Східній Європі воліли рятуватися самотужки, уникаючи радянських військ, ховаючись у лісах та втікаючи з таборів, якщо була така змога. Це додатково погіршувало відносини, оскільки необізнані з реальною ситуацією радянці применшували кількість американських військовополонених у своєму тилу, тоді як американці її перебільшували.

Саме через емоційно й культурно навантажене питання військовополонених Рузвельт уперше втратив витримку в спілкуванні зі Сталіним і повністю став на бік своїх представників у Москві, яких жахливо втомив радянський спосіб ведення справ. Різкий тон повідомлень Рузвельта Сталіну, що настільки відрізнявся від його попередніх телеграм, можна частково пояснити тим фактом, що їх готував адмірал Легі й надихали посадовці Державного департаменту на кшталт амбасадора Гаррімана, яких глибоко розчарувала поведінка СРСР після Ялти. Це розчарування незабаром перекинулося і на самого президента.

Тринадцятого березня він викликав до свого кабінету одного із провідних економістів власної адміністрації, Леона Гендерсона, щоб обговорити політику союзників у Німеччині. Він сказав Гендерсону не надто квапитися з американськими ініціативами в Німеччині через можливі сюрпризи з боку радянців. «Він зауважив, — пригадував пізніше Гендерсон, — що англійці, французи і ми самі дотримуватимуться домовленостей, але росіяни діятимуть на власний розсуд! Я запитав, чи вони недостатньо ретельно виконували те, на що погодились. Я пам’ятав протоколи. Він мовив, що так, протоколи або те, що можна показати, вони виконуватимуть, але щодо решти діятимуть, як заманеться».

Спливав час, і криза з приводу поводження з американськими військовополоненими поглиблювалася, а розчарування президента дедалі більше зростало. Двадцять четвертого березня Анна Розенберґ Гофман, неофіційна радниця Рузвельта з питань ринку праці, стала свідком його реакції на телеграму Сталіна, яку йому принесли під час обіду. Прочитавши телеграму, Рузвельт «міцно стиснув руками бортики свого інвалідного крісла і сказав: «Аверелл [Гарріман] має рацію: ми не можемо мати справ зі Сталіним. Він порушив усі обіцянки, які дав у Ялті». Президент мав на увазі не лише суперечку стосовно американських військовополонених, але й політику Сталіна у країнах Східної Європи[513].

Восьмого березня 1945 р. Кетлін Гарріман написала своїй сестрі Мері з Москви: «Тепер війна знову просувається добре, особливо з наступом на Західному фронті. Боже, це захопливо. Однак цю новину трохи затьмарюють наші браві союзники, котрі наразі діють як справжнісінькі негідники. Аверелл дуже зайнятий — і з Польщею, і з військовополоненими, і напевно з Балканами. У будинку чути тупіт, голоси, телефонні дзвінки протягом усієї ночі, аж до світанку». Гарріман, ключова фігура кризи стосовно військовополонених, також відіграв важливу роль у двох інших кризах, які почали розвиватися у відносинах між союзниками наприкінці лютого та в березні 1945 р. Вони стосувалися радянської поведінки в Румунії та Польщі[514].

Восени 1944 р. Молотов пообіцяв американському та британському послам, що консульським співробітникам усіх країн, які належать до Організації Об’єднаних Націй, дозволять в’їзд до Румунії. Це відповідало практиці західних союзників в Італії. Проте в січні радянці відмовилися допустити в Румунію американського делегата Союзної контрольної комісії Лі Е. Меткалфа. Щоб випередити протести американців, Молотов поскаржився Гарріману, що «радянські представники в Італії не мали жодних прав. Спочатку в них не було ніякої роботи. Відповідно до італійських статутів, їхня роль обмежувалася консультаціями». Меседж був чітким: не втручайтеся в те, що ми робимо в Східній Європі, й отримаєте повну свободу дій у Західній і Південній Європі[515].

Тринадцятого лютого, за два дні після закінчення Ялтинської конференції, румунські комуністи організували в Бухаресті масову демонстрацію, яка вимагала усунення коаліційного уряду генерала Ніколае Редеску та його заміни кабінетом під контролем комуністів. Коли американські та британські представники в комісії з контролю союзників у Румунії вимагали скликати засідання комісії 24 лютого, Сталін відправив у Бухарест Андрія Вишинського. Судячи з короткої біографії, підготовленої Державним департаментом напередодні Ялтинської конференції, американці вважали Вишинського відносно ліберальним діячем. Вони записали на рахунок цього кривавого прокурора визнання радянцями уряду маршала П’єтро Бадольйо в Італії та їхній примирливий підхід до уряду Редеску в Румунії. Незабаром їх спіткало гірке розчарування.

Вишинський прибув до Бухареста 27 лютого і відразу запросив зустріч із королем. На цій зустрічі він вимагав відставки уряду Редеску, стверджуючи, що той нездатний підтримувати порядок. Він хотів, щоб натомість був сформований уряд на базі «справді демократичних сил», тобто комуністів та їхніх союзників. Наступного дня Вишинський звинуватив чинний уряд у захисті «фашистів» і дав королю дві години на розпуск уряду. «Від’їжджаючи, — писав Джеймс Бірнс на основі звіту американського представника в Бухаресті, — він так грюкнув дверима, що навколо одвірка сильно тріснув гіпс. Його так і не відремонтували, тож залишилося свідчення про силу його емоцій та його руки». Завдяки поєднанню погроз (скасування румунської державності) та обіцянок (приєднання до Румунії угорської Трансільванії) Вишинський у кінцевому підсумку зумів поставити в Бухаресті новий уряд під керівництвом комуніста Петру Ґрози[516].

Можливість організації радянцями державного перевороту у країнах Східної Європи налякала Лондон і Вашингтон. Оскільки Черчилль, зважаючи на свою відсоткову угоду, не мав змоги протестувати напряму, він звернувся до Рузвельта. Він сказав президентові, що «росіянам вдалося силою та перекручуванням установити владу комуністичної меншості». Рузвельт погодився, але відмовився діяти, вважаючи, що