Читати книгу - "Червоний горобець"

Він точно зараз працює.

— Гадаю, в тобі він вбачав свою наступницю, хотів, щоб ти продовжила його справу. Ми гадали, що маємо ще два роки, може, три, аби все влаштувати. Але такого передбачити не мог­ли. Тож віднині все це лягає на тебе, раніше, ніж хотілося б, але, тим не менш, воно лягає на тебе.

Домініка повернулася до Форсайта, той взяв її руку і погладив, та вона м’яко висмикнула її. У цій кімнаті зібралося багато блакитного туману, подумала вона.

— Арешт генерала розбив мені серце. Я ніколи його не забуду, — поволі сказала Домініка. — А ви відвертий, Gospodin Бенфорд. Тепер, коли його нема, ви кажете мені, що моя otvetstvennost — як це по-вашому? — моя відповідальність полягає у продовженні його боротьби. Правда ж? Тож лише я маю право обирати, продовжувати роботу, чи ні.

Вона спинилася й поглянула на них, читаючи їхні обличчя.

— Gospodin Форсайт. А що думаєте ви і Bratok?

— Я скажу тобі те саме, що Марті Ґейбл, — мовив Форсайт. — Дослухайся до свого серця, роби, як вважаєш за потрібне.

Бенфорд кинув на нього погляд, роздратовано зморщивши губи. Форсайт міг би бути хоч трохи, курва, переконливішим.

— Твої причини приєднатися до нас були складні, — сказав Форсайт, котрий знав, що робить, з ким говорить. — Дружба з Нейтом, твій розпач через зникнення подруги, тебе недооцінювали і не сприймали на Службі. А ти хотіла отримати контроль над власним життям і кар’єрою. Нічого з цього не змінилося, правильно?

— Вам слід бути професором в університеті, — сказала Домініка, спостерігаючи ці його танці.

— Ми не хочемо тиснути на тебе, — сказав Форсайт.

— Ні, хочемо, — засміявся Бенфорд. — Хай йому грець, Домі, ти нам потрібна.

Темно-синій колір, ніби перо павича.

Вона поглянула на бинт на нозі.

— Я не знаю, чи зможу погодитись, — сказала Домініка. — Мені треба подумати.

— Ми знаємо, що зможеш, — сказав Форсайт. — Якщо погодишся, найважливішим буде швидко й безпечно повернути тебе до Москви. І от саме тому тільки нам трьом і відомо, що ти тут.

— Навіть Натаніель не знає? — сказала Домініка.

— Боюся, що ні, — сказав Бенфорд, його колір лишився незмінним.

«Він хоча б каже правду», — подумала Домініка.

***

Прокинувшись зрання, Домініка стояла босоніж у просторій вітальні будинку. Двері-ширму було відгорнуто, і вся кімната відкривалася широкому балкону з мармуровою підлогою, понад яким був натягнутий тент із синього полотна, який злегка похитувався і тріпотів у останніх подувах прибережного бризу. Через узбережну дорогу, що вела з Гліфади, Егейське море виблискувало світлом ранкового сонця, яке й досі ще низько висіло над горизонтом. Домініка відчула, як на мармуровій підлозі накопичується тепло. Вона була одягнена в бавовняний халат із зав’язкою, волосся скуйовджене. Навколо стегна — чистий бинт. Ґейбл вийшов по хліб.

Вона підскочила від м’якого стуку з іншого боку дверей, помахала згорнутою газетою перед вічком, зачекала, тоді виглянула. У коридорі стояв, опустивши голову, Нейт. Домініка відімкнула замок, відчинила двері. Спираючись на ціпок, Нейт прошкутильгав до центру кімнати. Вона повернулася й підійшла до нього, оповила його шию рукою й поцілувала. Вона не бачила його після того, як у Ґейбловій машині тримала пакет із кров’ю в нього над головою. Просиділа поруч усю першу ніч, та потому він пішов.

— Де ти був? — сказала вона, куйовдячи йому волосся. — Я питала про тебе.

Вона пригнічено заглянула в його пурпурове обличчя, яке кольором зливалося з яскравим гало.

— Ти врятував мені життя, це була моя дурна помилка, бо я змусила тебе прийти до мене в готель.

Вона ще раз поцілувала його.

— Як ти? Дай глянути на твою руку.

Домініка піднесла його руку до уст і поцілувала тильний бік.

— Чому ти не приходив до мене?

Він відступив від неї.

— Ти хоча б збиралася сказати мені про цей будинок? — дерев’яно сказав Нейт. — Ти збиралася сказати мені, де ти є?

Його слова долетіли до неї крізь повітря у вигляді пурпурових дисків. Вона мовби відчувала, як вони б’ються об її тіло. Вийшла на балкон.

— Так, звичайно, — сказала Домініка, — за кілька днів. Бенфорд попросив мене помовчати два-три дні. Аби все вгамувалося.

Вона схилилася на поруччя. Нейт підійшов і схилився на одвірок. Його пурпурова аура пульсувала, ніби хтось клацав вимикачем світла. Нейтові руки тремтіли, тому він сховав їх до кишень.

— Як ти знайшов мене? — спитала Домініка.

— Все, що стосується цієї справи, — квартири, сигнали, РЕР, — повідомляється у штаб, — сказав Нейт. — Я відправив кілька каблограм, але Бенфорд із Форсайтом, вочевидь, також відправили кілька штук закритими каналами. Мені вдалося прочитати деякі з них, порушивши приписи. Взагалі-то, я прочитав доволі багато.

Домініка кинула на нього погляд, огледіла його гало, прочитала його обличчя, відчула його злість. Це те, чого й хотів Бенфорд.

— Ти знаєш, що Володимира Корчного заарештували в Москві? — різко сказав Нейт. — Є дані РЕР і деякі побіжні звіти, секретна лінія з Москви просто розривається. Ти знаєш, що він у Лефортові?

Домініка не відповіла.

— Що ти сказала своєму дядькові, коли телефонувала до Москви? — запитав Нейт.

Його тон був рівний, беземоційний. Домініка відчула важкість, обважніння в животі.

— Нєйт, Бенфорд не хоче, щоб ми обговорювали це. Він висловився ясно.

— У каблограмах сказано, що ти дзвонила своєму дядькові. Сказала йому, що ми були разом. Там повідомляють, ніби я розповів тобі про крота, яким керував у Москві. Хто наказав тобі розповісти це?

Нейт стояв понуро, опустивши руки по боках, його аура пульсувала.

— Ти знаєш, що цей твій дзвінок, вірогідно, й призвів до арешту Корчного? Що ти сказала Єгорову?

— Про що ти говориш? — запитала Домініка, знічена, налякана.

Вона відчула, як у ній прокидається гнів, більше тому, що саме Нейт казав їй такі речі. Треба запитати в нього.

— Ти віриш, що я навмисне можу зробити таке? — спитала Домініка.

— То ти не знала? Все це описано у звітах, — сказав Нейт.

— Мені байдуже, що там у тих звітах, — сказала вона, підступаючи до нього на крок. — Невже ти віриш, що я могла б заподіяти шкоду йому, цій людині?

Вона згадала настанови Бенфорда нічого не обговорювати.

— Коли ти не подзвонила мені, коли сховалася, я думав, це робиться з міркувань безпеки. Але як ти могла погодитись зрадити генерала? Твій дзвінок до Москви став поштовхом до його арешту.

Домініка не могла нічого відповісти, лише дивилась на нього.

— Це Бенфорд наказав тобі зробити це?

Нейт пробігся пальцями по своєму волоссю.

— Ти виконувала накази. Купилася на план. Якою б не була мета, твоя роль головного агента вже забезпечена. Мої вітання.

Пурпур та емоції, ніби лава, що ллється з гори.

— Про що ти говориш? — сказала Домініка. — Я нікого не продавала.

— Ну, завдяки твоєму дзвінку Корчной у Лефортові. Тепер ти номер один. Він програв конкуренцію.

— То ти вважаєш, це я зробила? — сказала Домініка. — Не розмовляй зі мною так.

Їй хотілося кричати, та натомість вона випльовувала слова пошепки.

— Після всього, через що ми пройшли, після