Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

вас на думці. – Ми не зможемо мовчати про це, оскільки не зуміємо самотужки витягнути вас звідти.

– Ні, ні. Я навіть не розраховую на це.

Вони дивляться з полегшенням.

– Послухайте. Я дам кожному з вас по сотні доларів, якщо зробите для мене дві речі. Перша: підіть і принесіть мені горня кави.

Обличчя Роя набуває усміхненого вигляду Короля приймальні.

– Чорт, містере Детембл. Я це зроблю просто так. Звісно, я не знаю, як ви збираєтесь її пити.

– Принесіть трубочку. І не беріть каву з автоматів у холі. Вийдіть і принесіть справжньої кави. З вершками і без цукру.

– Буде зроблено, – каже Рой.

– А друга? – запитує Кевін.

– Я хочу, щоб ви пішли у відділ рідкісних книг і принесли одяг з мого столу, він лежить у нижній правій шухляді. Отримаєте премію, якщо ніхто не помітить, як ви це робитимете.

– Простіше простого, – відповідає Кевін, і я дивуюсь, чому він міг мені не подобатись.

– Краще відімкни цю сходову клітку, – каже Рой Кевіну, який схвально киває та іде. Рой стоїть збоку і з жалем дивиться на мене.

– Як ви туди потрапили?

Знизую плечима.

– У мене немає достойної відповіді.

Рой посміхається, киває головою.

– Добре, подумайте, а я піду принесу вам горнятко кави.

Минає близько двадцяти хвилин. Зрештою чую, як відчиняються двері, Кевін спускається сходами, за ним іде Мет і Роберто. Ми зустрічаємось поглядами, і він знизує плечима, ніби запевняючи, що намагався, але… Він просовує мою сорочку крізь отвір у клітці. Доки її одягаю, Роберто холодно споглядає, схрестивши руки на грудях. Штани трохи більші, треба постаратись, щоби просунути їх у клітку. Мет сидить на сходах з підозрілим виразом обличчя. Знов чую, як відчиняються двері. Це Рой – несе каву і солодку булочку. Він кладе соломинку в мою каву і ставить її і булочку на підлогу біля клітки. Я мушу відірвати погляд від неї і дивлюсь на Роберто, який повертається до Роя і Кевіна і запитує:

– Ми можемо поговорити наодинці?

– Звісно, докторе Колі.

Охоронці піднімаються сходами і виходять у двері на другому поверсі. Тепер я один, ув’язнений, не в змозі пояснити Роберто, котрого дуже поважаю і якому постійно брехав. Тепер існує єдина правда, яка є найнеймовірнішою за будь-яку мою брехню.

– Гаразд, Генрі, розказуй, – каже Роберто.

Генрі: Чудовий червневий ранок. Трохи спізнююсь на роботу через Альбу (вона відмовлялась одягатись) та електричку (яка не хотіла прибувати), але, за моїми мірками, не надто. Коли підписуюсь у приймальні, замість Роя там Марша.

– Привіт, Маршо. А де Рой?

– У нього якісь справи, – відповідає вона.

– Он воно що, – промовляю і піднімаюсь ліфтом на п’ятий поверх.

– Ти спізнився, – каже Ізабель, коли заходжу до відділу рідкісних книг.

– Але не дуже. – відповідаю.

Заходжу у свій кабінет, а Мет стоїть там біля вікна, дивлячись на парк.

– Привіт, Мете, – вітаюсь, він відскакує на кілометр від мене.

– Генрі! – побілівши, промовляє. – Як ти вибрався з клітки?

Кладу наплічник на стіл і пильно дивлюсь на нього.

– З клітки?

– Ти… Я щойно прийшов з нижнього поверху – ти був замкнутий у клітці, і Роберто там унизу – ти сказав мені піднятись сюди і чекати, але не сказав чому.

– Господи. – Сідаю на стіл. – Боже мій.

Мет сідає у моє крісло і дивиться на мене.

– Слухай, я можу пояснити… – починаю.

– Можеш?

– Так.

Міркую.

– Я… Розумієш… О, чорт.

– Генрі, це щось справді дивне, так?

– Так, саме так.

Ми дивимось один на одного.

– Послухай, Мете. Ходімо вниз і подивімось, що відбувається; я вам з Роберто все поясню, гаразд?

– Гаразд.

Ми підводимось і йдемо вниз.

Коли прямуємо до східного коридору, бачу Роя, котрий тиняється біля входу на сходи. Він завмирає, коли помічає мене, і тільки-но збирається задати мені таке ж саме банальне запитання, чую голос Кетрін:

– Привіт, хлопці, як справи?

Вона пролітає повз нас і намагається відчинити двері на сходи.

– Рой, як пройти, не відчиняються.

– Гм, міс Мід, – дивлячись на мене, відповідає Рой. – У нас була проблема з…

– Все гаразд, Рой, – кажу. – Ходімо, Кетрін. Рой, ти ж не проти залишитись тут?

Він киває і пропускає нас на сходи. Коли заходимо, чую, як Роберто каже:

– Слухай, мені не подобається, що ти тут сидиш і розказуєш мені наукову фантастику. Якби мені хотілося фантастики, я б взяв щось почитати у Амелії.

Він сидить на останній сходинці і, коли ми починаємо спускатися, повертається подивитися, хто там.

– Привіт, Роберто, – тихо промовляю.

– Боже мій. Боже мій, – дивується Кетрін.

Роберто встає, втрачає рівновагу. Мет устигає його підхопити. Дивлюсь на клітку, а там – я. Сиджу на підлозі, на мені біла сорочка, штани хакі, коліна притиснуті до грудей; очевидно, що я змерз і голодний. Поруч з кліткою – горнятко кави. Роберто, Мет і Кетрін мовчки дивляться на нас.

– Звідки ти? – питаю.

– З серпня 2006-го.

Беру каву, тримаю на рівні підборіддя, вставляю через пруття клітки соломину. Він випиває до дна.

– Хочеш булочку?

Хоче. Розламую її на три частини і проштовхую одну. Я немов у зоопарку.

– Ти поранений, – зауважую.

– Ударився головою об щось.

– Скільки ще пробудеш?

– Десь із півгодини. – Він вказує на Роберто. – Бачите?

– Що тут відбувається? – запитує Кетрін.

Питаю себе:

– Хочеш пояснити?

– Я втомився. Починай.

І я пояснюю. Пояснюю, що я – мандрівник у часі, пояснюю практичний та генетичний аспекти цієї проблеми. Пояснюю, що насправді це якийсь розлад, і я не здатен це контролювати.

Розповідаю про Кендріка, про нашу із Клер зустріч і як ми зустрілися знову. Пояснюю причинно-наслідкові кола, квантові механізми, фотони і швидкість світла. Пояснюю, як почуваєшся, коли живеш поза часовими обмеженнями, а не як більшість людей. Пояснюю про брехню, крадіжки, страх. Пояснюю, що намагаюся повернутись до нормального життя.

– А частина нормального життя – це нормальна робота, – завершую.

– Я би не назвала це нормальною роботою, – зауважує Кетрін.

– Я би не назвав це нормальним життям, – озиваюся з клітки я.

Дивлюсь на Роберто, а він сидить на сходах, опершись на стіну. Здається, він виснажений і задуманий.

– Отож, – питаю. – Ви мене звільните?

Роберто зітхає.

– Ні, ні, Генрі, я тебе не звільню. – Він обережно встає, обтрушує рукою пальто. – Але я не розумію, чому ти не розказав мені це раніше.

– Ви би мені не повірили, – відповідаю. – Ви не вірили навіть зараз, поки не побачили на власні очі.

– Так… – починає Роберто, але наступні його слова тонуть у дивному звуці, який іноді супроводжує мої появи і зникнення.

Обертаюсь і бачу на підлозі в