Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

кабіна ліфта. Він відмотав до моменту, коли туди ввалився Теодор. Малюк бив по всіх кнопках, до яких дотягувався, проте двері не зачинялися.

— Чому ліфт не рушає?! — задихаючись, запитав я.

— Не знаю.

Несподівано Тео стих, позадкував від панелі з кнопками і, ледь нахиливши голову, прислухався. Швидко визирнув із ліфта й одразу сховався назад. Його тіло почало дрібно трястися, він закрутив головою, вчепився пальцями собі в щоки, душачи ридання, затулив долонями рота, потім, метнувшись убік, став у кутку за дверима ліфта. Хлопчак щосили втискався в куток, намагаючись залишатись непомітним із коридору.

На кілька секунд усе завмерло. Тео ховався за виступом кабіни, двері не зачинялися, ніщо не рухалось, і тільки цифри у правому нижньому куті екрана мигтіли, відраховуючи час.

— Він там досі сидить? — промимрив охоронець.

Консьєрж обігнув стійку, щоб подивитися на чотири цифрові табло над дверима до ліфтів, і заперечив:

— Жодного із чотирьох зараз немає на десятому.

— Він виходить! — вигукнув товстун.

Я так різко крутнув голову на вигук, що хруснула шия. На екрані Тео, закриваючи стуленими долоньками рот і частину носа, стримів на вході до кабіни й, щосили витягуючи голову, виглядав із ліфта. Заспокоївшись, малий обережно вийшов із кабіни.

Охоронець перемкнувся на камеру у вестибюлі. Не прибираючи рук від лиця, Тео притискався до стіни лівіше від ніші, що вела до кабіни. Двері ліфта залишались відчиненими.

Я вирішив, що Тео ненароком їх заблокував, і вже хотів попросити товстуна прокрутити запис далі, коли з хлопчаком дещо сталося. Щось немовби наштовхнулося на нього. Хоча ні. Радше невидима хвиля гойднула, викликавши ледь помітне здригання. Наступної миті малюк прибрав долоні від обличчя й відступив від стіни. Він завмер у центрі ліфтового майданчика — обличчям до виходу на сходовий. Руки безсило звисали вздовж тіла. Він більше не тремтів і не плакав, однак саме це жахало найбільше. Стулки ліфта повільно зійшлися, тут-таки розійшлися, потім зачинилися знову, і так кілька разів. Постоявши кілька секунд, Тео повільно наблизився до сходів і зник із зони огляду вестибюльної камери.

«Мішок з апельсинами» вивів на екран зображення з камери дев’ятого поверху, та малюк не з’являвся. Він відмотав запис назад, прокрутив уперед, потім перемкнувся на вестибюль восьмого поверху, проте все марно — Теодора ніде не було.

— Що над десятим? — випалив я.

Товстун іще більше спохмурнів:

— Нічого. Ну, тобто вихід на дах.

— Його замкнено, — попередив консьєрж.

Охоронець струснув обвислими щоками:

— Там механічний замок, ключ потрібен лише для відмикання ззовні. Зсередини їх можна відчинити, просто натиснувши ручку.

Я бачив власне відображення в дзеркалі напівстіни за рецепцією. З лиця збігла фарба, й воно стало неживим, бездушним, мов у статуї. Електронний годинник на стіні, причеплений акурат над логотипом готелю, показував 06:44. П’ять хвилин… спливло щонайменше п’ять хвилин. Я перевів переляканий погляд на охоронця. Той підтягнув штани й наказав консьєржу:

— Зателефонуй покоївкам на нижчих поверхах, опиши малого, скажи, хай шукають. Ми, — чоловік кинув погляд на мене, — піднімемося на дах.

Консьєрж метнувся до телефона.

— Дам вам знати, якщо щось… ну…

Товстун недослухав, вийшов з-за стійки, й ми заквапилися до ліфта.

109

Піднялися на десятий поверх до сходів. Здоровило у сірому костюмі спершу глипнув униз, у щілину між прольотами, та прислухався. Нічого підозрілого не виявив і тільки потому затупотів сталевими сходами до виходу на дах. Він надсадно сапав, проте рухався швидко, і я ледве встигав за ним.

Проминувши два прольоти, ми зупинилися перед громіздкими сталевими дверима з горизонтальною натискною ручкою на всю ширину. На чолі та скронях охоронця виступив піт. Він дихав так, наче пробіг три кілометри:

— Думаєте, ваш малий достатньо сильний, щоб їх відчинити?

— Думаю, так.

— Хріново.

Чоловік навалився на горизонтальну штангу — двері заскрипіли, але легко подалися — й опинився на даху. Я вискочив слідом і роззирнувся. Переді мною простягнувся плаский, укритий бітумом дах південного крила Hunter’s Creek Hotel. Де-не-де з бітумної поверхні вистромлювалися потемнілі від часу вентиляційні короби — загнуті під прямим кутом, щоб до них не потрапляла вода, й затулені проіржавілими до чорноти решітками.

Десятиповерхова будівля готелю домінувала над місцевістю. Я не ступив і трьох кроків, як у мене запаморочилося в голові. З такої висоти проглядалися приземкуваті острови озера Тохо, що майже зливались із мутно-зеленою водою, невеликий причал для катерів на північному березі, болота на сході від озера й закутані в зелень житлові котеджі на заході. Я навіть розрізняв автомобілі, що трасою 17 мчали на північ до Джексонвіла[112]. На сході сонце щойно відклеїлося від горизонту, зате з півдня насувався суцільний фронт. Найближча хмара вже пролилася дощем і тому скидалася на гігантську медузу, що повільно тягнеться на північ, волочачи сірі щупальці по землі. Хоча, певна річ, млоїло не лише від висоти. П’яти хвилин цілком вистачило для того, щоб наблизитися до краю та шугонути вниз, тож, якщо Тео хотів зістрибнути, він уже давно міг лежати розпластаний під однією зі стін готелю.

Уявивши таке, я застогнав і поточився, та охоронець підхопив мене.

— Ходімо. Малий десь тут. Звідси не так просто звалитися.

Лише після того я помітив металеву огорожу по периметру даху. Вона сягала у висоту трохи більше ніж метр — невелика перешкода як на дорослого, та практично неподоланний бар’єр для того, чий зріст не так давно перевищив сто сантиметрів.

— Тео! — покликав я.

У відповідь — байдужий шепіт вітру.

У центрі даху — відразу за будкою, з якої ми вибралися на покрівлю, — височіла увінчана антенами бетонна надбудова, ховаючи від поглядів північне крило Hunter’s Creek Hotel. Спершу я вирішив, що це котельня, та, згадавши, що ми у Флориді, припустив, що всередині розміщено фанкойли для охолодження готелю. Охоронець пробігся поглядом по видимій частині даху, після чого розвернувся й почовгав в обхід надбудови. Я метнувся слідом.

Щойно зайшли за ріг, товстун загальмував і викинув уперед праву руку.

— Он він!

Я вискочив наперед.

— Тео! — неголосний, придушений вигук.

У тіні за надбудовою знаходилися чотири величезні, обплетені трубами резервуари. До циліндричної поверхні найближчого з них було приварено драбину — Теодор стояв на ледь опуклій верхівці цього бака, обличчям до сонця.

«Живий!»

Передусім я проаналізував, чи може малий якось заподіяти собі шкоди. Бак був високим, на півметра вищим за надбудову, проте не аж таким, щоби, кинувшись із нього сторчака, зламати собі карк. До краю даху також далеко. Навіть добряче розігнавшись, Тео не дострибнув би туди. «Він може зіскочити на дах, — подумав я. — Навряд чи встигну зловити, та щонайбільше