Читати книгу - "Сонячний Птах"

єдиною згадкою про приреченого царя рабів.

Пополудні він поїв із Бекмором та ще кількома зі своїх молодих офіцерів, але його настрій заразив їх усіх, обід не вдався, а розмова була порожньою й пишномовною. Після цього Гай провів годину зі своїми ад’ютантом і квартирмейстером, даючи розпорядження по легіону, потім тренувався із сокирою, аж поки піт побіг по його тілу струмками. Він обтер і змастив тіло, одягся у свіжий одяг для жертвоприношення й пішов до намету Ланнона. Ланнон скликав нараду, група його радників та офіцерів сиділа півколом навкруг нього на шкурах і подушках. Ланнон підвів голову, усміхнувся й покликав Гая до себе.

– Сядь біля мене, мій Сонячний Пташе. Я хотів би почути твою думку про ті речі, які ми обговорюємо.

І Гай сів і слухав, як Ланнон дає розпорядження по всіх чотирьох царствах зі швидкою й переконливою логікою. Він ухвалював рішення, які мордували б Гая протягом не одного дня, й ухвалював їх легко, без сумнівів і без вагань. Потім розпустив свою нараду й обернувся до Гая.

– Випий чашу вина зі мною, Гаю. Мине чимало днів, поки ми знову матимемо таку можливість, бо вранці я тебе покину.

– Куди ти зібрався, мій володарю?

– Повертаюся до Опета – і то якнайшвидше. Я залишаю тебе самого з твоїми рабами й твоїми чередами, ти мусиш подбати про них, як годиться.

Вони випили разом, розмовляючи на легкі теми, про колишніх друзів, але Гай робив усілякі маневри, намагаючись обернути розмову на Манатассі, проте Ланнон спритно ухилявся від цієї теми. Нарешті Гай у розпачі вирішив заговорити прямо.

– Поговорімо про царя венді, мій володарю.

І не зміг продовжити фразу, бо Ланнон ударив чашею з вином об стіл з такою силою, що чаша розкололася й червоний осад, що був на дні, бризнув на килим, на якому вони сиділи.

– Ти випробовуєш мою дружбу. Я наказав його стратити. Удар сокирою – це все, що його чекає.

– Я вважаю твоє рішення помилкою.

– Залишити йому життя – помилка значно серйозніша.

– Мій володарю…

– Годі, Гаю! Годі, я кажу! Іди й розпорядися привести його сюди.

На заході сонця царя венді привели на відкрите місце на березі річки під гарнізонними мурами Сета. Він був одягнений у шкіряний плащ, розмальований символами Ваала, й закутий у символічні ланцюги жертви. Гай стояв із жерцями та вельможами, й, коли вони вивели наперед приреченого царя, він зупинив погляд на Гаї. Ті жахливі жовті очі, здавалося, вгородилися в тіло Гая, здавалося, витягували на поверхню його душу крізь отвори очей.

Гай розпочав ритуал, заспівавши жертовну молитву, шанобливо вклонившись палахкотючому образу бога на західному небі, й протягом усього цього часу він відчував, як ті очі вгризалися йому в нутро.

Помічник Гая подав йому сокиру з грифами. Відполірована, вона блищала червоним світлом і золотом в останніх променях призахідного сонця. Гай підійшов туди, де стояв Манатассі, й підняв погляд на нього.

Наглядачі рабів ступили наперед і скинули плащ із плечей жертви. Крім золотих ланцюгів він не мав тепер на собі іншого одягу й був прекрасним. Вони скинули з його ніг сандалі із сиром’ятної шкіри. Наглядачі рабів чекали з ланцюгами в руках, по сигналу Гая вони повинні були збити жертву з ніг і повалити його на землю так, щоб його шия лягла під лезо сокири.

Гай завагався, неспроможний примусити себе дати наказ, зачарований жовтими очима, що проникали в саму його суть. Зробивши над собою зусилля, він відірвав погляд від тих очей і подивився вниз. Він уже подавав сигнал, але його рука завмерла. Він прикипів поглядом до босих ніг Манатассі.

Спостерігачі, що стояли навколо нього, неспокійно заворушилися, дивлячись на обрій, де сонце швидко опускалося за дерева. Скоро буде пізно приносити жертву.

Але Гай не відривав погляду від ніг Манатассі.

– Сонце заходить, жерче. Бий! – раптом сердито вигукнув Ланнон у тиші, і звук його голосу, здавалося, розбудив Гая. Він обернувся до Ланнона.

– Мій володарю, ти це повинен побачити.

– Сонце заходить, – нетерпляче вигукнув Ланнон.

– Подивися, – наполягав Гай, і Ланнон виступив наперед і став поруч нього.

– Бачиш! – Гай показав на ноги царя венді, й Ланнон спохмурнів, швидко втягнувши в себе повітря.

Ноги Манатассі були жахливо спотворені, глибоко розділені між пальцями, вони скидалися на пазурі якогось надприродного птаха. Мимохіть Ланнон відступив назад, зробивши рукою знак, що відвертає лихо.

– У нього пташині ноги, – сказав Гай. – Це ноги священного сонячного птаха Ваала.

Від спостерігачів почулися гомін і шарудіння. Вони понахиляли голови вперед з огидною забобонною цікавістю.

Гай підняв голос.

– Я оголошую, що цей чоловік позначений богом. Він перебуває під заступництвом богів, і його не можна відправити як посланця.

Поки він говорив, сонце опустилося за край світу, й у повітрі запанувала прохолодна темрява.

Ланнон перебував у нестямному гніві, який люто його трусив і зробив його обличчя та губи такими блідими, що на щоці виразно проступив чорний грудкуватий рубець рани.

– Ти пошив мене в дурні! – сказав він тихо, але голос його тремтів від скаженої люті.

– Він позначений богом, – запротестував Гай.

– Не намагайся заховатися за своїми богами, жерче. Ти і я, обидва, знаємо, що багато з Ваалових рішень ухвалюються Гаєм Бен-Амоном для Гая Бен-Амона.

– Величносте!

Гай хапнув ротом повітря на це звинувачення, на його жахливе блюзнірство.

– Ти пошив мене в дурні, – повторив Ланнон. – Ти хочеш помістити цього варвара поза моєю досяжністю, ти прагнеш гратися у політику зі мною.

– Неправда, мій володарю. Я ніколи не посмів би.

– Ти посмієш, жерче. Ти посмієш украсти зуби з рота живого Великого Лева, якщо в тебе з’явиться така забаганка.

– Мій володарю, я твій вірний, найвідданіший…

– Ступай тихо, жерче. Я остерігаю тебе. Ти літаєш високо в чотирьох царствах, але ніколи не забувай, що твоя слава залежить від моєї ласки.

– Я це знаю дуже добре.

– Я, що прославив тебе, можу так само легко скинути тебе вниз.

– Я знаю, мій володарю, – смиренно відповів Гай.

– Тоді віддай мені цього варвара, – зажадав Ланнон, і Гай подивився на нього з виразом глибокого жалю.

– Він мені не належить, і тому я не можу віддати його, мій володарю. Він належить богам.

Ланнон заревів від безпорадної люті й схопив важку амфору з вином. Він пожбурив нею в голову Гая, але Гай ухилився з притаманною йому спритністю. Амфора влучила у шкіряну стінку намету, яка пом’якшила удар, і впала на землю, не розбившись, вино забулькотіло, виливаючись із шийки, й було всмоктане твердою землею.

Ланнон тепер