Читати книгу - "Дівчина, що гралася з вогнем"

мене чорними очиськами. І відразу взялася до залишених кимось боксерських рукавичок. Вони були не зав’язані і явно для неї завеликі. Тут ми, мужики, ще голосніше засміялися. Розумієш?

— Не дуже гарно вийшло.

Паоло Роберто знову засміявся.

— Я виступив наперед і ніби як навмисно злегка тицьнув у неї кулаком.

— Ого!

— Так-таки! І тут вона раптом раз! — і заїхала мені по морді!

Він знову засміявся.

— Я ж навмисне дурня клеїв і не чекав нічого такого. Не встиг я схаменутися, як пропустив уже два-три удари, і лише тоді опам’ятався і почав парирувати. Одним словом, м’язової сили в неї було нуль, і удар не удар, а наче тебе пір’їнкою мазне. Але коли я почав парирувати, вона змінила тактику. Вона діяла інстинктивно, і я пропустив ще кілька ударів. Тут уже я почав захищатися всерйоз і виявив, що швидкість у неї просто зміїна. Якби вона була більшою і сильнішою, це був би, якщо ти розумієш, справжній матч.

— Розумію.

— І тут вона знову змінила тактику і вліпила мені звірячий удар в пах. Дуже навіть чутливий.

Мікаель кивнув.

— Ну, я у відповідь теж ударив і влучив їй в обличчя. Тобто не те щоб по-справжньому заїхав, а так, легенько тицьнув. А вона мене у відповідь у коліно ногою. Тобто дала мені прикурити! Я був утричі вищий і міцніший за неї, і в неї взагалі не було жодних шансів, але билася вона зі мною не на життя, а на смерть.

— Ти її роздражнив.

— Потім я зрозумів. І мені було соромно. Я хочу сказати, що ми ж розвісили афіші, намагалися залучити до клубу молодь, і тут приходить вона і проситься цілком серйозно, щоб її навчили боксу, а її зустрічає зграя мужиків і починає з неї знущатися. Я сам би з’їхав з глузду, якби хтось отак повівся зі мною.

Мікаель знову кивнув.

— І все це відбулося за кілька хвилин. Під кінець я схопив її на оберемок, поклав на лопатки і тримав на підлозі, аж поки вона перестала брикатися. У неї, чорт забирай, на очах були сльози, і вона дивилася на мене з такою злістю… Еге ж!

— І ти почав займатися з нею боксом.

— Коли вона втихомирилася, я дав їй підвестися і спитав: що, мовляв, як ти — серйозно хочеш вчитися боксу? Вона шпурнула в мене рукавички і попрямувала до виходу. Я кинувся за нею і заступив їй дорогу. Я вибачився і сказав, що, якщо вона це вирішила серйозно, я згоден її вчити, так що приходь, мовляв, завтра о п’ятій годині.

Він трохи помовчав, дивлячись перед собою.

— Назавтра у нас займалася дівоча секція, і вона справді прийшла. Я поставив її на ринг з дівчиною, яку звали Єнні Карлссон. Тій було вісімнадцять, і вона вже два роки займалася боксом. Нам було важко знайти для Лісбет партнерку, тому що в її ваговій категорії були хіба що дванадцятилітні пацанки. Тому я велів Єнні діяти обережно і не бити по-справжньому, бо Саландер ще зовсім зелена.

— І як же пішла справа?

— Чесно сказати… Вже через десять секунд Єнні виявилася з розбитою губою. Упродовж цілого раунду Саландер била її, а сама ухилялася від усіх ударів Єнні. Хто б сказав, що ця дівчина до того жодного разу не виходила на ринг! У другому раунді Єнні дійшла до того, що стала вже битися всерйоз, але їй жодного разу не вдалося влучити в Лісбет. Я просто занімів. Ніколи мені ще не доводилося бачити, щоб справжній боксер рухався з такою швидкістю. Я сам би хотів мати хоча б половину такої швидкості, як у Лісбет Саландер.

Мікаель кивнув.

— Проблема Саландер була в тому, що удар у неї був нікудишній за силою. Я почав її тренувати. Зо два тижні вона ходила в мене до дівочої секції і програла кілька матчів, бо рано чи пізно чийсь удар досягав мети і тоді доводилося припиняти бій і на руках тягнути її до роздягальні — вона починала скаженіти, штовхатися, бити куди попало і кусатися.

— Пізнаю Лісбет!

— Вона ніколи не визнавала своєї поразки. І врешті-решт вона озлобила проти себе майже всіх дівчат, так що їхній тренер вигнав її з секції.

— Оце так?

— Еге ж. Оце так. З нею було абсолютно неможливо боксувати. У неї був тільки один стиль, який ми називали стилем Термінатора. Вона прагнула знищити супротивника, причому не мало значення, що це: тренувальний бій чи дружній спаринг. І дівчата дуже часто йшли додому із саднами від ударів ногами. І тут мені спало на думку. У мене були проблеми з одним хлопчиною, якого звали Самір. Йому було сімнадцять років, і він був вихідцем із Сирії. Самір був гарний боксер, фізично міцний, і удар що треба. Але він не вмів рухатися. Він весь час стояв як укопаний.

— Так-так.

— Ну от я і попросив одного разу Саландер прийти того вечора, коли в мене було призначено його тренування. Я звелів їй перевдягнутися і виставив її на ринг проти нього, в шоломі, з капою — все як і належить. Спочатку Самір відмовлявся з нею боксувати, бо вона, мовляв, «усього лише якесь там дівчисько», ну й інші відмовки у дусі справжнього мачо. Тоді я голосно і виразно сказав йому при всіх, що це не спаринг, і запропонував парі, що вона його поб’є. Їй я теж сказав, що це не тренування і Самір битиметься з нею цілком серйозно. Вона подивилася на мене з отим своїм недовірливим виразом. Коли пролунав гонг, Самір усе ще стояв роззявивши рот. А Лісбет пішла в атаку за короля і батьківщину й ударила йому по пиці, та так, що він так і сів на зад. На той час у неї було позаду ціле літо тренувань, з’явилися м’язи і удар став трохи важчим.

— Уявляю собі, як зрадів Самір!

— Ну, про це діло згадували потім не один місяць! Саміра вона віддубасила, як пацана. Вона виграла за очками, а коли б вона була фізично сильнішою, то просто б його знівечила. Через деякий час Самір упав у такий відчай, що почав битися по-справжньому. Я страшенно боявся, що він зуміє її дістати, тоді довелося б викликати «швидку». Вона захищалася, підставляючи плече, і летіла на канати, бо удари такої сили її відкидали. Плечі у неї були всі в синцях, але Самір жодного разу не зумів провести справжнього удару.

— От чорт! Шкода, я цього не бачив!