Читати книгу - "Янтарне скло"

дня це трапилося. Позаяк я була обізнана у фізиці, мені дозволили не переривати свою наукову кар'єру, я захистила дисертацію та збиралася викладати. Я належала до чернечого ордену, що не ізолює своїх членів від зовнішнього світу. Насправді ми навіть не носили церковного одягу — досить було скромно одягатися та носити хрестик. Тож я збиралася працювати в університеті — викладати та виконувати дослідження в галузі фізики елементарних частинок. Одного разу мене запросили взяти участь у конференції, присвяченій темі, над якою я працювала. Я повинна була прочитати доповідь. Конференція відбувалася в Лісабоні, а я ніколи раніше не була і Португалії — насправді я навіть не виїжджала з Англії. Усе це — політ на літаку, готель, яскраве сонце, таке не схоже на англійське, звучання іноземної мови довкола мене, відомі люди, що мали взяти участь у конференції, думки про мою доповідь та про те, чи буде хтось мене слухати й чи не відніме мені мову через хвилювання — довело мене до незвичайного збудження, ви навіть не уявляєте собі, як я нервувалася. До того ж я була дуже наївною — не забувайте про це. Я була такою собі гарною дівчиною, ніколи не забувала про церковні обряди та гадала, що духовне життя — це моє покликання. Я всім серцем бажала служити Богу, хотіла віддати йому все своє життя, всі мої думки були спрямовані лише на Ісуса. І, гадаю, я була самовдоволеною — надто самовдоволеною, вважала себе святою та розумною. Ха-ха! Все це тривало до половини на десяту ввечері десятого серпня, це відбувалося сім років тому.

Ліра, не зводячи очей із Мері, сіла та обхопила коліна.

— Це був вечір того дня, коли я прочитала свою доповідь, — повела далі Мері. — Все пройшло добре, зал уважно мене слухав, я, як то кажуть, не розтікалася мислію по древу, і тоді я відчула полегшення та задоволення. І гордість, звичайно. Деякі з моїх колег збиралися поїхати до ресторану, розташованого на узбережжі моря в передмісті Лісабона, і мені запропонували поїхати з ними. Зазвичай я вигадала б якусь відмовку, але того разу подумала: «Зрештою, я доросла жінка, сьогодні я зробила доповідь на важливу тему, її було дуже добре прийнято, до того ж усі ці люди — мої друзі…» Було тепло, ми сиділи надворі та дивилися на море, розмовляючи про речі, надзвичайно для мене цікаві. Усі ми були у піднесеному стані, і, гадаю, я трохи втратила контроль над собою. Мені почав відкриватися інший бік моєї натури — той, якому подобаються вино та смажені сардини, відчуття теплого повітря на шкірі та тиха музика. Я буквально впивалася всім цим… Отже, ми сиділи в саду та вечеряли. Я сиділа в кінці довгого стола під лимонним деревом, поруч була бесідка, увита пасіфлорою, мій сусід розмовляв із людиною, що сиділа з іншого боку столу, і… Так от, я сиділа навпроти чоловіка, котрого раз чи двічі бачила на конференції. Нас не відрекомендували одне одному, я не знала його імені, але знала, що він був італійцем та виконав якусь роботу, про яку говорили присутні, і я вирішила, що було б цікаво послухати його розповідь про неї. Він був лише трохи старшим від мене, у нього було м'яке чорне волосся, темні-темні очі та шкіра чудового оливкового кольору. Його волосся постійно падало йому на лоба, і він весь час відкидав його, ось так…

Жінка продемонструвала, як італієць відкидав волосся. Судячи з усього, вона дійсно чудово пам'ятала той вечір.

— Ні, він не був красунчиком чи ловеласом, — повела вона далі. — Якби це було так, я поводилася б соромливо, навіть не стала б з ним розмовляти. Але він був милий, дотепний і потішний, і мені було так легко сидіти у світлі ліхтаря під лимонним деревом, вдихати аромати квітів, смаженої їжі та вина, розмовляти, сміятися та відчувати всередині надію нате, що він вважає мене привабливою… Сестра Мері Мелоун фліртує! А як же мої обітниці? Як щодо рішучості присвятити своє життя Ісусу та всього такого іншого? Я не знаю, чи це подіяло вино, чи винна моя власна дурість, або тепле повітря та лимонне дерево, але… Але мені поступово почало здаватися, що я змусила себе повірити в щось хибне.

Я примусила себе вірити, що можу бути щасливою та жити повноцінним життям без кохання. Кохання було для мене річчю на зразок Китаю: я знала, що він існує, що деякі люди туди їздили, і, безперечно, це дуже цікаво, проте я ніколи туди не потраплю. Я знала, що, ймовірно, за все своє життя так і не побуваю в Китаї, однак це не важило — натомість я могла відвідати інші країни світу. А потім хтось передав мені шматочок якоїсь солодкої страви, і я раптом усвідомила, що таки була в Китаї. Образно кажучи, звичайно. Але я забула про це, й ось смак якоїсь солодкості розбудив цей спогад. Гадаю, це був марципан. Кондитерський виріб із мигдалю, — пояснила жінка, побачивши здивований вираз на обличчі Ліри.

— А, зрозуміло! У нас його називають маршпен, — промовила дівчинка, влаштувалася зручніше та приготувалася слухати, що було далі.

— Так от, — продовжила Мері, — я згадала цей смак і ніби разом повернулася до часів свого дитинства, коли я вперше покуштувала його. Мені було дванадцять років. Мене запросила на день народження одна моя подруга, і там була дискотека — це така штука, коли записуюча машина грає музику, а люди танцюють під неї, — додала вона, помітивши, що на обличчі Ліри знову відбився подив. — Як правило, дівчата танцюють всі разом, бо хлопці в цьому віці є надто боязкими, щоб запросити їх на танок. Але один хлопець — я навіть його знала — запросив мене, і ми протанцювали одну пісню, потім ще одну й весь цей час розмовляли. Ви знаєте, що це таке — відразу відчути, що хтось тобі подобається… Так от, цей хлопець мені дуже сподобався. Ми з ним усе розмовляли й розмовляли, а потім подали святковий пиріг. І тоді хлопець узяв трохи марципана та делікатно поклав його мені до рота — я пам'ятаю, що спробувала тоді посміхнутися, але почервоніла, й узагалі, вигляд у мене був такий дурний… Я закохалася в нього вже за це, за те, як ніжно він торкнувся моїх губ марципаном.

Після цих слів Мері Ліра відчула, що із її тілом почало відбуватися щось незвичайне. Шкіра на її голові наче заворушилась, а