Читати книгу - "Регіони великої єресі та околиці. Бруно Шульц і його міфологія [З ілюстраціями]"

у цьому малярському починанні, «мали зовсім „неарійські“ риси облич осіб, між якими Шульц обертався […]. Схожість їхніх схудлих і змучених облич, схоплена з пам'яті, була надзвичайною».

Автопортрет, 1924

Якщо можна повірити пізній згадці Ґурського, Шульцівська міфологізація покинула тим разом зону екзистенційного підданства, щоб у своїй останній казці перенести жертви геноциду до королівства тріумфуючого міфу, до порятунку в мистецтві.

Від убитих у Шульцовій спадщині зосталися інші, інакші пластичні документи: їхні поличчя в образі шанувальників жіночої тиранії, згорблених і здрібнілих від покори тоді ще добровільного приниження; ці зображення постали, коли ще ні Шульц, ні жодна з увічнених ним осіб не могли передбачити своєї долі.

Обличчя у більшості цих подобизн не мають уже своїх живих відповідників ані в дійсності, ані в пам'яті; декого ще вдалося б ідентифікувати й назвати їхніми власними іменами; окремі заслуговують, аби згадати про них і представити ближче, адже це обличчя близьких Шульцові людей, які брали істотну участь у його біографії. Йдеться насамперед про батьків Бруно та Станіслава Вайнґартена й Емануеля Пільпеля. Від них залишилося тільки дві світлини (матері та одного з приятелів митця), відтак єдиними вцілілими їхніми зображеннями, єдиним слідом по них є Шульцові зображення.

Портрет Людвіка Гофмана

Батьки Бруно, мати — Гендель-Генрієта з Кугмеркерів і батько — Якуб, були власниками крамниці текстильної мануфактури. У зв'язку із хворобою Якуба крамниця підупала й була ліквідована, а невдовзі по тому згоріла у вогні Першої світової війни разом із усією кам'яничкою, домом дитинства Бруно, який він пізніше включив до своєї творчої міфології як центральний пункт сцени його магічної прози, sui generis храму Шульцової Genesis, його автобіографічної епопеї.

Мати отримала у цій приватній візіонерській Біблії надто скромну роль, натомість батько став її головним героєм, alter ego автора-оповідача, самозваним Деміургом, який змагається із плодом творіння, що його він застав, творцем засік Шульцового Міфу, патріархом, який навертає спрофановану повсякденність до віри у відновлювальну міць уяви та захвату. Таким він став у творчості сина.

Знаменна річ: його подобизна відсутня на численних рисунках серед поклонників Ідола-Жінки, ба навіть у суто портретних ескізах. Його міфологічне вивищення, своєрідна сакралізація, ввели його лише до синової прози та до супутніх їй ілюстрацій, а відтак увесь він перенісся — вдаючись до Шульцової термінології — у Регіони Великої Єресі. На жодному з малюнків ми не зауважимо його фізичної деградації, метаморфоз, які у прозі редукують його до постаті таргана чи краба. На всіх зображеннях він зберігає своє натхненне аскетичне обличчя і патріаршу сиву бороду, як ота особлива постать, котру кількалітній Бруно намалював і назвав: «Господь Бог».

Портрет матері, що задрімала, бл. 1930

Мати, зафіксована заледве в кількох портретних начерках, із похиленою в дрімоті головою, не бере участі в міфічних перипетіях єретичної синової Біблії, вона перебуває поза нею, осібно, наче вступаючи у свій останній, віковічний сон, яким вона заснула після шістнадцяти років вдовування в 1931 році.

Образ Емануеля Пільпеля, якого близькі звали Мундком, зберігся на кількох вцілілих малюнках-портретах, не рахуючи його характерного обличчя, яке вихиляється з кількох масових сцен. Він був сином дрогобицького книгаря, який у кам'яничці на Ринку торгував книжками, часописами та «письмовим приладдям», а вдома накопичив доволі багату книгозбірню, без якої начитаність Бруно Шульца в красному письменстві, а також у філософських творах, чи у психології, історії мистецтва й інших галузях, — не була б, мабуть, такою розлогою та настільки імпонуючою для колег ще за його дуже юних літ. Книжки з бібліотеки Пільпелів, переважно німецькомовні й польські, були однією з підвалин інтелектуальної освіти Шульца.

Портрет Емануеля Пільпеля, бл. 1930

Пільпель-молодший, з юності гладкий і корпулентний, із залисинами, в окулярах короткозорого із товстими скельцями, такий, яким його достовірно представив Шульц на портретиках, був шанувальником і знавцем мистецтва, меломаном, а також «вічним студентом» юридичного факультету Яґеллонського університету в Кракові, куди він час від часу навідувався. У салоні Пільпелів у Дрогобичі стояло фортепіано, з якого часто лунала музика, а навколо лежали стосами книжки Мундка — бібліофіла і затятого, завше невситимого читача. Стіни були завішані пластичними працями Шульца; йдеться про два олійні портрети Мундка та його сестри Ґертруди, а також малюнки й графічні роботи, на яких серед ідолопоклонників, які віддають екстатичну шану владним жінкам, з'являлися обличчя приятелів автора — Мундка, Сташка Вайнґартена, і, звісно, самого Шульца — так, як на дуже багатьох інших графічних та мальованих композиціях.

Емануель Пільпель, поруч із Марією Будрацькою, Станіславом Вайнґартеном та іншими однолітками Шульца, був одним із його найближчих і багатолітніх приятелів і, подібно до Вайнґартена, хоча, мабуть, не такою ж мірою, — колекціонером творів свого талановитого колеги. Він помер від раку легенів у 1934 році у своєму дрогобицькому помешканні, де майже до останку його відвідував Шульц, довічний приятель.

Зрештою — Станіслав Вайнґартен, один із найближчих Шульцових приятелів-ровесників від літ їхньої спільної школярської молодості, присутній на портретах і в групових сценах, малюнках і гравюрах Ідолопоклоної Книги, правник та економіст, службовець нафтового підприємства «Galicja». Він був одним із найвідданіших, багаторічних шанувальників творчості Шульца, колекціонером його праць і — разом із Пільпелем і кількома іншими колегами — активним учасником спільних зустрічей та зібрань, присвячених красним мистецтвам.

Їхні концерти, диспути, декламації, презентації книжок, лекції, покази пластичних творів Бруно — то сповнені вигадливості й запалу ініціативи, до яких вдавалася ця молодь у перший період іще хиткої — зокрема у тих краях — незалежності Польщі, одразу після Першої світової війни. Після Другої світової від того всього не залишилося нічого — ні сліду їхньої діяльності в ті часи, ні сліду пам'яті. Шоа увінчалася депортацією тих, хто вижив.

У рідному краї Бруно Шульца, у львівсько-дрогобицько-стрийсько-самбірських околицях, нам не вдалося знайти майже нічого. Невблаганно скрупульозно були винищені люди, творіння їхніх рук і розуму; часто не вціліли навіть найдрібніші свідчення їхнього існування. Там, де містивсь осередок творчості генія з Дрогобича, всі сліди були затерті чи приховані. З-поміж численних портретних етюдів тільки два знаходяться у Львівській картинній галереї; зрештою, то єдині праці Шульца, які збереглися у тамтешньому музеї. Одна з них — автопортрет — походить із розпорошеної та переважно загиблої збірки брата митця, Ізидора Шульца, та його родини.

Певні відомості та гіпотези на теми шульціани, яка була колись у власності брата, начебто