Читати книгу - "Судова влада в Україні: історичні витоки, закономірності, особливості розвитку"

р. наказу № 21 головнокомандувача німецьких військ на Україні генерал-фельдмаршала Г. фон Ейхгорна. Відповідно до нього німецькі військово-польові суди оголошувалися виключними органами кримінальної юстиції на всій території України, «де тільки перебувають німецькі війська». Наказ містив чотири пункти: 1) виключно особливому німецькому польовому суду підлягають усі вчинки проти громадського порядку, а також кримінальні злочини проти німецьких і союзних військ, як і проти всіх осіб, що до них належать; 2) заборонено будь-яке порушення публічного спокою, до якого також віднесено «вуличні збіговища»; 3) заборонена усна і друкована агітація; 4) констатувалося продовження діяльності українських судових установ у обсягу, що не суперечить першому пункту[752].

Цей акт аргументувався тим, що українські суди були не в змозі підтримувати порядок і захищати життя та майно мирних жителів від постійних нападів озброєних людей. Тому німецьке командування мало перебрати судову владу на себе, тим більше, що значна частина жителів була на боці більшовиків, а останні ніколи не припиняли своєї пропаганди[753].

28 квітня 1918 р. командування Австро-Угорської Східної Армії, штаб якого розміщувався в Одесі, видало аналогічне розпорядження № 3964 про поширення на українських громадян юрисдикції військово-польових судів на всій території перебування військ Австро-Угорщини[754].

Наказ Г. фон Ейхгорна № 21 містив широке формулювання, згідно з яким органам німецької військової юстиції підлягають «всі вчинки проти громадського порядку, а також карні злочини проти німецьких та союзних військ, як і проти всіх осіб, що до них належать»[755]. Таке формулювання дозволяло видавати розпорядження, проголошуючи юрисдикцію німецьких судових інституцій щодо широкого кола протиправних дій, формально не порушуючи наказу Головнокомандування[756].

Так, 7 травня 1918 р. командир І армійського корпусу генерал-лейтенант Менгельбір оголосив мешканцям м. Харкова й околиць про поширення юрисдикції німецьких військово-польових судів, зокрема, на такі види злочинів: підбурювання до заколоту проти німецьких військ, підбурювання до непослуху серед німецьких військовослужбовців, підпал, потоп, вивільнення з-під варти затриманих у справах, що розглядаються військово-польовими судами. Перелічені злочини, в залежності від їхньої тяжкості, каралися смертною карою через розстріл або каторгою від двох років до довічної чи ув’язненням до десяти років[757]. А київський адвокат О. О. Гольденвейзер згадує розгляд німецьким військово-польовим судом справи про спекулятивне підвищення домовласником орендної плати[758].

Австро-угорська сторона від самого початку повела іншу політику, наказом № 3964 чітко встановивши перелік діянь, підлеглих австро-угорській військово-польовій юстиції. Це злочини, об’єктом яких були життя і здоров’я, майнові інтереси військових і цивільних осіб, що належали до Австро-Угорської армії. До юрисдикції австро-угорських судів належали також такі діяння: надання допомоги дезертирам і втікачам; шпигунство та інші дії проти військової влади, до яких, зважаючи на обставини, відносили також володіння і зберігання зброї, вибухівки та амуніції; відкрите порушення суспільного порядку; повстання; злочини, зловмисні дії, спрямовані на виведення з ладу залізниці, телеграфного і телефонного зв’язку та супутньої інфраструктури; пошкодження чужої власності або підпал — якщо такі дії вчиняються у приміщеннях, що використовуються військовим відомством або становлять небезпеку для осіб Імператорської й Королівської об’єднаної армії, — загалом 18 категорій злочинів[759].

Українські громадяни, підозрювані у вчиненні перелічених дій, підлягали австро-угорському польовому суду. Інші правопорушення підлягали судам загальної та військової юрисдикції Української Держави. Згідно з пізнішим роз’ясненням військово-польові суди союзників розглядали також злочини, що зачіпали інтереси союзних армій хоча б опосередковано, як, наприклад, підбурювання до повстання або непослуху Уряду Української Держави чи її законам[760].

Військово-польові суди існували при штабах корпусів, дивізій та окремих частин експедиційного корпусу. Організація діяльності конкретного військово-польового суду належала до компетенції офіцера, який керував тією чи іншою військовою частиною. Саме він призначав склад суду, окремо ad hoc у кожній конкретній справі. Відтак постійного складу судового органу не було. Кваліфікаційні вимоги до претендентів на суддівські посади були лояльними, юридичного фаху не вимагалося.

У процесі судового розгляду головував судовий офіцер (Gerichtsoffizier). Ця посада була постійною та існувала при кожному штабі чи комендатурі. До компетенції судового офіцера належали підготовка справи, проведення слідства, прокурорські обов’язки та нагляд за виконанням покарань.

Офіцер, який командував військовою частиною, що при ній діяв суд, мав необмежені права щодо затвердження або зміни вже винесених судових рішень. Він же ухвалював рішення про допуск до слухань представників обвинуваченого, притягнення до суду, призначення засідань тощо[761].

Розглядаючи справи, суд не надто обтяжував себе формальностями й необхідністю дотримуватися букви закону. Судді могли на свій розсуд посилювати чи, навпаки, послаблювати покарання за кожне конкретне діяння порівняно із санкціями, передбаченими Військово-кримінальним кодексом. Процесуальні норми теж мали необов’язковий характер. Широковідомим є факт, що під час розгляду справи про викрадення А. Ю. Доброго викликаний як свідок колишній Голова РНМ В. О. Голубович через надані ним свідчення негайно був оголошений підсудним й одразу засуджений до двох років ув’язнення[762].

Поширення юрисдикції військово-польових судів на українських