Читати книгу - "У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна"

Але для Джани воно зовсім не було перешкодою. Поки ми досягли берега, він був не більше, ніж за десять ярдів від нас. Я чітко бачив кров, що юшила з того місця, де у нього раніше було ліве око.

Побачивши пінистий, хоча й неглибокий потік, наш верблюд, не звиклий до води, нерішуче зупинився.

На щастя, в цей момент Джана знову затрубив у свій хобот. Це спонукало нашого верблюда рушити вперед; слон для нього був страшніший за воду.

Він поволі йшов, спотикаючись об каміння, що вистеляло дно річки, яка в цьому місці була не більше чотирьох футів глибиною. Джана був уже за п’ять ярдів від нас.

Я обернувся і вистрілив у нього з нашої маленької рушниці. Поцілив чи ні — не можу сказати, але слон зупинився на деякий час, мабуть, пригадавши дію подібного звуку на своє око.

Потім він знову, як паровоз, рушив за нами.

Коли ми були посеред річки, сталося неминуче. Верблюд спіткнувся й упав, і ми обидва через його голову полетіли у стрімкий потік. Усе ще стискаючи рушницю в руці, я кинувся убрід до протилежного берега, тримаючись за Ханса вільною рукою.

Майже в той же момент Джана наздогнав верблюда. Він пронизав його своїми бивнями, топтав ногами і, обхопивши хоботом його шию, майже витягнув його з води.

Тим часом ми вибралися на протилежний берег і піднялися на високе дерево. Там, футів за тридцять від землі, ми сиділи, затамувавши подих, і чекали, що буде далі.

Покінчивши з верблюдом, Джана пішов далі і без зусиль відшукав нас.

Якийсь час він ходив навколо дерева, неначе обдумуючи, що зробити. Потім, обхопивши хоботом стовбур дерева, він спробував вирвати його із землі. Але цей лісовий мешканець, який уже сотні років чинив опір бурям і воді, тільки стрясався. Визнавши цю спробу марною, Джана спробував підрити бивнями коріння дерева. Але й тут нічого не вийшло, оскільки воно росло серед каміння. З глухим лютим бурчанням Джанд зробив третю спробу. Ставши на задні ноги, він усією вагою свого величезного тіла обрушився на стовбур дерева передніми ногами футів у дванадцять-тринадцять над землею. Удар був дуже сильний. Спочатку я думав, що дерево буде вирване з корінням або розламається навпіл.

Але, слава Богу, воно встояло, хоча трусилося так сильно, що ми з Хансом мало не полетіли на землю, неначе яблука восени. Я, мабуть, гепнувся б, якби мене не втримав спритний, як мавпа, Ханс, здатний триматися ногами так само добре, як і руками. Тричі Джана повторював цей маневр. На третій раз я з жахом побачив, що коріння дерева почало слабшати. Вже чувся зловісний тріск.

На щастя, Джана не помітив цього… Він залишив свій план і замислено стояв, помахуючи хоботом.

— Хансе, — прошепотів я, — заряди швидше рушницю. Я виб’ю йому друге око.

— Порох підмочений, баасе, — простогнав Ханс, — вода потрапила в нього, коли ми впали в річку.

За кілька хвилин Джана вирішив зробити останню спробу. Підійшовши впритул до дерева, він став на задні ноги, передніми вперся в стовбур і, витягнувши вгору свій хобот, почав обламувати гілки, які росли між ним і нами.

— Я думаю, що він не дістане нас, якщо не принесе камінь і не стане на нього, — зауважив я.

— Ох, баасе, не треба говорити цього голосно, — відповів Ханс, — інакше Джана підслухає нас і справді принесе камінь.

Хоча це здавалося дурницею, але хто знає, мабуть, це чудовисько розуміло людську мову.

Ми піднялися якомога вище і чекали, що буде далі.

Покінчивши з гілками, Джана почав витягати у напрямку до нас свій довгий хобот.

Фут за футом він наближався до нас і невдовзі був усього за кілька дюймів від моїх ніг і повстяного капелюха Ханса.

Мить — і капелюх зник у червоному отворі рота Джани. Я вважаю, що він проковтнув його, оскільки він не повернувся назад.

Втрата капелюха розлютила Ханса.

Обсипаючи Джану прокляттями, він витягнув свого ножа і приготувався.

Знову довгий коричневий хобот простягнувся до нас. Очевидно, Джана тепер пристосувався краще, оскільки хобот наблизився до нас уже ближче, ніж раніше. Кінець його, як змія, обхопив гілку, на якій сидів я.

Ханс швидко нахилився, ніж блиснув на сонці, і за мить кінець хобота, як метелик шпилькою, був приколений до дерева.

Джана тужливо закричав і спробував обережно звільнити свій хобот.

Але марно! Ханс міцно тримав рукоятку ножа. Нарешті Джана енергійно рвонувся назад і вирвав свій хобот, розрізаючи його кінець навпіл і залишивши ніж у дереві. Потім він узяв кінець хобота в рот, почав смоктати його, як