Читати книгу - "Тарзан та його звірі. Тарзанів син"

Меріем сахнулася.

— Я віддам її тобі, — сказав він. — Я чув про тебе й знаю, що ти не любиш свого батька — шейха. Я також. Я тебе не викажу. Покажи картку.

Самотня серед жорстоких ворогів, Меріем ухопилася за соломинку допомоги, яку простяг їй Абдул Камак. Можливо, в ньому вона знайде друга, котрого так потребує. Так чи сяк, фото він уже побачив, і, за його словами, шейха недолюблює. Якщо ж він недруг, то однаково розповість усе шейхові, й фотографію заберуть. Тому вона вирішила покластися На його шляхетність, сподіваючись, що щира мова — вияв щирих намірів. Вона дістала фотографію зі схованки й подала йому.

Абдул Камак уважно розглядав фото, порівнював її з зображенням на картці, час від часу кидаючи погляди на обличчя дівчини, що сиділа поруч на землі. Він повільно похитав головою.

— Так, — сказав він. — Це — ти, але де ти взяла це? Як могло трапитися, що дочка шейха була одягнута в такий одяг?

— Я не знаю, — відповіла Меріем. — Я ніколи раніше не бачила цієї фотокартки, доки днів зо два тому не знайшла її в наметі шведа Мальбіна.

Абдул Камак здивовано звів брови. Він повернув фотографію, і очі юнакові розширилися, коли погляд його впав на стару вирізку з газети. Він міг читати по-французькому, щоправда, спотикаючись, але міг це прочитати. Він був у Парижі. Його послали туди, і він провів там шість місяців у товаристві своїх одноплемінців на виставці, використовуючи той час для вивчення звичаїв, трохи мови і найбільших вад своїх завойовників. Тепер він дістав нагоду використати свої знання. Повільно, слово по слову, він читав газетну вирізку. З очей його зник здивований вираз. Несподівано вони лукаво звузилися. Коли він прочитав усе, то подивився на дівчину.

— Ти читала це? — спитав він.

— Це — французькою, — відповіла вона. — Я по-французькому не вмію.

Абдул Камак довго мовчки дивився на дівчину. Вона була дуже гарна. Вона хвилювала його, як і багатьох чоловіків, котрі бачили її. Потім він став перед нею на коліна. Абдулові Камаку на думку спало ось що. Те, що дівчина не знала змісту старої газети, було щасливой обставиною. Треба, щоб вона нічого не дізналася про зміст вирізки.

— Меріем! — прошепотів він. — Коли я побачив тебе вперше, то серце підказало, що я назавжди залишуся твоїм слугою. Ти мене не знаєш, але прошу, повір мені» я допоможу тобі. Ти ненавидиш шейха — я також. Втечімо від нього. Поїдемо звідси у велику пустелю, де мій батько — також шейх, ще славніший, ніж цей. Гаразд?

Меріем сиділа мовчки. Вона не хотіла завдавати прикрощів єдиній людині, яка пропонувала їй дружбу й захист. Але любові Абдула Камака вона не потребувала. Підбадьорений мовчанкою, молодик підсунувся ближче і спробував її пригорнути. Меріем запручалася.

— Я не люблю тебе! — вигукнула вона. — Будь ласка, не змушуй мене зненавидіти тебе! Ти єдиний, хто поставився до мене по-дружньому, і я хочу приятелювати з тобою, але не кохати!

Абдул Камак підвівся на повен зріст.

— Ти навчишся любити мене, — сказав він, — однаково, хочеш ти цього чи ні. Шейха ти ненавидиш і нічого йому не скажеш, а якщо скажеш, то він дізнається від мене про фотографію. Я ненавиджу шейха, і…

— Ти ненавидиш шейха? — прогримів раптом грізний голос позад нього.

Обоє озирнулися. Шейх стояв за кілька кроків від них. Абдул і далі тримав у руці фотографію. Потім швидко сховав її під бурнус.

— Так! — сказав він. — Я ненавиджу шейха!

І після цих слів кинувся на старого, могутнім ударом звалив його додолу, а потім помчав селищем туди, де стояв його кінь, осідланий із вирядом, бо Абдул Камак саме збирався на полювання, коли помітив під кущами чужинку.

Абдул Камак вихопився на коня й помчав до воріт. Шейх швидко опритомнів від удару, зірвався на ноги і голосно загукав, щоб утікача спинили. Десяток чорношкірих кинулися навперейми вершникові, але попадали під ударами приклада арабського мушкета, яким Абдул Камак вимахував навсібіч, пробиваючись до воріт. Але тут його неодмінно мали б спинити. Двоє вартових квапливо зачиняли браму. Втікач звів курок, пустив коня учвал і двічі вистрілив. Обидва вартових попадали в пилюку. З переможним криком, вимахуючи мушкетом над головою, Абдул Камак проскакав у відчинені ворота, сміючись, озирнувся і зник у джунглях.

Запінений від люті, шейх наказав вирядити погоню, потім швидкими кроками підійшов до Меріем, яка й далі сиділа біля тих самих кущів.

— Фотографія! — закричав він. — Про яку фотографію казав цей пес? Де вона? Негайно давай сюди!

— Він забрав її, — сумно відповіла Меріем.

— Що там було? — знову спитав шейх, брутально хапаючи дівчину за коси, й поставив на ноги, дико шарпаючи. — Що було на тій фотографії?

— Я, — сказала Меріем, — ще зовсім маленька. Я вкрала її у шведа Мальбіна. А на звороті картки була вирізка із старої газети.

Шейх поблід від люті.

— Що там було написано? — спитав він таким здушеним від гніву голосом, що важко було розрізнити слова.

— Я не знаю. Це було по-французькому, а я по-французькому не читаю.

Шейх начебто трохи заспокоївся. Він навітьчусміхнувся й не бив Меріем перед тим, як вона повернулася і пішла від нього, діставши суворий наказ ніколи більше нікому про це не казати, крім нього й Мабуну.

А тим часом Абдул Камак мчав караванним шляхом на північ.

Коли каное пана Морісона відпливло й пораненого шведа не стало видно, англієць втомлено розпластався на дні човна і пролежав так не одну годину майже непритомний.

Отямився він аж уночі. Довго лежав, дивлячись на зірки, намагаючись пригадати, де він і чому твердь під ним так дивно хитається, а розташування зірок міняється з дивовижною швидкістю.