Читати книгу - "Чоловіки під охороною"

«в дусі відбудови». Справді, Ральфе, при жінці ти мав би ховати свої оксамитні очі чи принаймні потупити їх. Не раджу тобі приходити самому на обід до місіс Тван. До речі, я взагалі не раджу тобі виходити з дому самому. Попроси капітана Девідсон, щоб тобі дала охорону. Так буде надійніше.

— Ти знаєш Джекі?

— Ну звісно. І Берідж знаю. Яка чарівна жінка! Це мені велика честь, любий Ральфе, що ти обрав жінку, схожу на мене! (Сміх.) У нас однакове волосся.

— Вона не схожа на тебе: в неї не такі очі, не такий ніс…

Аніта погладжує пальцем свої витончені ніздрі.

— Ні, може, й не такий, — каже вона трохи чванливо, що для політика досить дивно.

Потім Аніта дістає зі своєї сумочки якусь крихітну коробочку і вручає її мені як «невеличкий подарунок». Я дуже не хочу брати його, але в Аніти такий сумний вигляд, що відмовлятись я не наважуюся. А коли відкриваю коробочку, то відмовлятися вже взагалі пізно. «Невеличкий подарунок» виявився золотим перснем з печаткою, на якій стояли мої ініціали. Такі персні знову стають модними, запевняє Аніта, надіваючи персня на мій мізинний палець і ще раз цілуючи мене.

Окільцювавши отак мене, наче птаха, й заспокоївшись після цього лагідного поцілунку, вона починає жадібно їсти пиріжечки з креветками (мою порцію теж) і ділитися великими своїми планами щодо мене.

Аніта познайомилася в Білому домі із новоспеченою нафтовою мільйонеркою — певна річ, вдовою. Цій уже немолодій «нафтовій дамі» дуже кортить зберегти своє ім’я для нащадків, присвоївши його якомусь науковому закладу.

— Я порадила їй — що тепер може бути доречніше! — відкрити дослідний інститут вивчення захворювань на енцефаліт. Тут, у Вашингтоні. А тебе призначити його керівником. Гадаю, все буде гаразд.

Я слухаю і щось стиха бурмочу про вдячність — що ж мені лишається робити ще? Як і всі великі люди, Аніта звикла виголошувати монологи. До речі, помітивши мою мовчанку, вона вітає мене:

— Ти вмієш слухати, Ральфе! В тебе такі гарні очі, коли ти слухаєш мене…

Від інституту — в нього ще не покладено жодної цеглини, але Аніта описує його так, немовби він уже збудований, — вона переходить до плану нагальнішого. Він дуже запав їй у душу і також потребує моєї співучасті: Аніта хоче народити від мене дитину.

Я сиджу наче громом уражений.

— Ти?! Дитину?!

— Чому ти дивуєшся? Гадаєш, я на це не здатна?

— Здатна, звичайно! Але це так суперечить твоїй життєвій філософії!

— Моя філософія змінилася, — поважно каже Аніта. — Часи теж. Та й саме суспільство змінилося. Діти тепер не стоять на заваді політичній кар’єрі. Навпаки.

Я мовчки втішаюся словом «навпаки», бо воно цього таки заслуговує.

— Не слід забувати, — провадить Аніта в дусі останньої промови Елізабет Хоуп (зрештою, Аніта її, мабуть, і писала), — що найголовніше завдання сучасності — демографічна відбудова. Мине ще кілька місяців, і жодна американка, хоч би яку високу посаду вона обіймала, не зможе ходити з високо піднесеною головою, якщо вона не мати. Президент, на жаль… — Вона стишує голос. — Уже не молода… А ми, її радниці, повинні подати приклад. Ось поглянь, Ральфе, зараз ти побачиш щось таке, що набере офіційного статусу аж через тиждень. — Не виймаючи зовсім із сумки руку, вона показує мені на долоні якусь річ: значок малинового кольору, на ньому виразно проступають золотисті літери «MAR».

— Що означають літери «MAR»?

— The Mothers of the American Reconstruction[41]. Цей значок зможуть носити тільки ті американки, — каже Аніта із заздрістю в зелених очах, — які завагітніють у перші роки відбудови. — І вона з жалем ховає значок до сумки.

Я вирішую розповісти про це Берідж і Джекі. Вони будуть задоволені, особливо Джекі — як людина військова, вона, мабуть, полюбляє значки.

— Але чому ти обрала саме мене? — питаю я. — Зрештою, є й інші чоловіки.

Аніта сміється.

— Адже ми одружені, Ральфе! Законно! Як я знаю, ти не маєш наміру розлучатись зі мною? (Звідки вона про це знає?)

Аніта знову сміється.

— Прошу тебе, не кривися так! Я не маю наміру приходити до тебе й розладнувати твоє життя. Ти живеш із двома чарівними жінками, і це чудово. Як ти знаєш, я завжди жила сама. Ральфе, я не прошу в тебе нічого, крім дружби й дитини. Твоє прізвище я вже маю.

Приховане, але досить промовисте нагадування. Звісно ж! Патріотичний обов’язок! Елізабет Хоуп, ми ладні на все! Піонерки, що прагнуть якомога швидше завагітніти! Всі квапляться стати першими матерями відбудови! Не забуваймо також, що Аніта хоче народити дитину, яка носитиме моє прізвище, і в такий спосіб разом з Джекі, Берідж та Берроу стати причетною до історичного епізоду антибедфордівського руху Опору. І це та Аніта, яка спочатку майже не опиралась бедфордівській філософії… Я захоплено (і з деяким острахом) дивлюся на цю спритну політиканку, яка приховує свою сутність за гарними зеленими очима й витонченим носом.

Аніта бере мою руку й щосили стискає її в своїй.

— Ти згоден, правда ж, Ральфе?

Як я можу відмовитись, коли вона так мене погладила, наділа мені персня й навіть узаконила все наперед? І все ж таки… Я відчуваю, що в моєму серці міцно засіла подружня, хоч і двоєдушна, вірність.

— Щодо мене особисто, Аніто, то я б залюбки. — Ці слова я вимовляю, докладаючи чималих зусиль. — Та мені треба порадитися зі своїми подругами.

Аніта сміється.

— Не завдавай собі клопоту, Ральфе! Я вже все зробила.

— Як?!

— Учора я пила з ними чай.

І