Читати книгу - "Дорогами Маклая"

Квіти щасливих молодят. ">[67]…

Тепер строфа за строфою пісня йшла по колу, як люлька миру. Спочатку, запам'ятовуючи слова, всі слухали співака. Потім куплет повторювала та пара, яка сиділа ліворуч від старого. Потім друга пара, третя… Обійшовши все коло, куплет повертався до співака. Старий заспівував новий. І цей куплет теж ішов по колу.

Час від часу до двох голосів, жіночого й чоловічого, приєднувався ще один жіночий. Це інша дівчина говорила хлопцеві, який співав, що вона хотіла б стати його дружиною. Якщо хлопець підводивсь і йшов на виклик, його наречена, котра щойно співала з ним, замовкала. З цієї миті вона вже не була його нареченою. Він візьме в дружини ту, другу. Недаремно їхні голоси зазвучали так щасливо. Хлопець і дівчина сподобались одне одному, мабуть, ще там, на галявині. Без таємних знаків, зрозумілих тільки їм двом, тут не обійшлося.

Ось вона подала йому руку. Він допоміг їй підвестися. Продовжуючи співати, вони йдуть до виходу. Похон-таль Маклай їм більше не потрібен. Решту сьогоднішньої ночі вони проведуть у лісі, під гіллям, місяцем і зорями.

З хатини виходили пара за парою. Одні хлопці міняли наречених, інші, коли їх викликали чужі дівчата, брали за руки своїх наречених. Та, на чий виклик не відповіли, зітхаючи, клала руку на плече тому, за кого посватана. Отже, він — її доля.

До світанку хатина спорожніла. Парами пішли в ліс усі: одні радісні, інші, ті, кому не знайшлося кращого вибору, — сумно похиливши голови…

Біля пригаслого багаття лишилися тільки старий та нас двоє — Анді і я.

Цього старого я помітив ще на галявині. Хто він такий, я не знав, але його поведінка мимоволі привертала до себе увагу. Коли папуаси їли свинину, смачно уминаючи величезні шматки, тільки він один під час бенкету користувався бамбуковим ножиком, їв без поспіху, про щось думаючи, і на відміну від багатьох дуже мало. Вразило мене й інше. Всі, хто бенкетував на галявині, спочатку ретельно облизували масні пальці, потім витирали їх об власне тіло, а старий для цього нарізав з прив'яленого бананового листка щось на зразок серветок. Серед своїх одноплемінників він взагалі вирізнявся якоюсь особливою акуратністю і незвичайним для папуаса виразом обличчя. Воно було навдивовижу натхненним і водночас якось сором'язливо сумовитим, а очі ніби постійно про щось запитували.

Не зовсім звичним було і його вбрання. Всі чоловіки, від малого до старого, розмальовані, розцяцьковані прикрасами, а на ньому нічого, крім луб'яної пов'язки на стегнах і маленької плетеної сумки при боці. Проте, незважаючи на таку його скромність, папуаси ставились до нього з підкресленою повагою. Коли він підходив до якогось багаття, навіть найпохмуріші починали усміхатись.

Пригадую, я сказав тоді Анді:

— Мабуть, цей старий художник або поет.

І от, виявляється, вгадав.

Звичайно, мені було дуже цікаво почути, що він розповість про Маклая. Все-таки місцева інтелігенція.

Діждавшись, поки з хатини пішла остання пара молодят, я запитав старого, чи правда, що похон-таль Маклай звелів побудувати сам Маклай.

Він скосив на мене очі, усміхнувся:

— Якби я звелів побудувати дім для всіх, хіба я назвав би його похон-таль Аруба?

Його іронія для мене була така несподівана, що я розгубився.

— Але чому ж, батьку?

— Я тобі не батько, ти — білий… Ви, білі, думаєте, що ми дурні люди й нічого не розуміємо. То ви хочете відняти у нас Маклая, спалюєте його хатини, то все питаєте про нього. Навіщо вам наш Маклай?.. Ти гість людей села Араль, я не хотів тебе образити, але я стомився…

Зронивши голову на груди, він одразу ж заснув чи вдав, що спить. А я ще довго сидів, вражений закономірністю його логіки, непримиримістю і стриманою гідністю.

За стіною хатини хтось перешіптувався. Може, то шепотіло пальмове листя…

Частина четверта
В АВСТРАЛІЇ

В людстві час від часу народжуються люди, котрі, не посідаючи якогось особливо помітного становища серед своїх сучасників, не володіючи якимись великими засобами, своєю цілеспрямованістю, своїм умінням добиватися поставленого раз назавжди завдання день у день, хвилина за хвилиною втілюють його в життя і вирізняються так, що імена їхні стають загальним надбанням, і кожен із сучасників, зустрічаючи їхнє ім'я в газеті або чуючи від кого-небудь, поєднує з цим іменем щось таке, що кличе до повнішого життя, до вищих досягнень, до чогось такого, що спонукає і примушує вірити в блискуче майбутнє людства.

До таких людей належав Микола Миколайович Миклухо-Маклай. Він віддав своє життя вивченню народів, які населяють тропічні країни, щоб на спільній арені людства цим «відсталим» народам надати таке ж місце, яке належить народам Європи і Північної Америки.

Кожна людина має право на життя, кожна людина має право на добробут.

Академік В. Л. КОМАРОВ, президент АН СРСР

1938 р., Москва

Його мозок був генератором найрізноманітніших ідей, багато з яких здавалися фантастичними або взагалі неймовірними, але таке враження складалося від того, що майже кожен з його співрозмовників поступався йому в передбаченні майбутнього. У цьому розумінні мав слушність французький астроном першої половини XIX століття Д. Ф. Араго, який сказав: «Щоб тобі, найкращому з учених мужів, але все-таки лише ерудитові, не за сумою знань, а за силою свого академічного, духовного і, головним чином, творчого інтелекту, який дає змогу з серцевини минулого і нинішнього добувати матеріал для передбачення майбутнього, стати врівень з твоїм геніальним сучасником, осягнути приховані глибини його думок і разом зрозуміти всю широту його діянь, треба прожити хоча б на сотню років більше, ніж він, бо справжній геній істинно сучасний не тим, хто живе поряд з ним, а завжди тим, хто прийде в майбутньому. У цьому часто