Читати книгу - "Оріноко"

очей. Деякі з індійців так щиро бажали акавоєві смерті, що мимоволі погрожували йому п'ястуками, а їхні обличчя палали лютим завзяттям.

А берег порятунку був усе ближче і ближче. Дабаро, бажаючи швидше доплисти, почав сильніше працювати руками. І раптом його немовби щось вразило. Він піднявся над поверхнею води, наче від сильного удару, і відразу зник з очей. За хвилину він виплив і почав борсатися, щоб за всяку ціну доплисти до берега.

— Вони схопили його, — вирвалось радісно з багатьох грудей. — Напали на нього! Він загине!..

Сумніву не було — акавоя атакували хуми. Але до берега було дуже близько: лише кілька кроків. Дабаро, кидаючись на всі боки, як божевільний, проплив їх і, зібравши останні сили, вийшов на сушу. Ми бачили здалека, як деякі розлючені риби вискакували за ним з води, але для них він був уже недосяжним. За три кроки від води він ліг на землю, а кров текла з багатьох його ран на животі, грудях, ногах.

— Він переміг! — ствердив спокійно Оронапі. — Він житиме.

Наступний акавой вагався входити у воду, бо бачив усе, що відбувалося. Йому бракувало відваги. Його штовхнули силою. Він плив гарячково, сильно працюючи руками. Та не доплив і до середини протоки, як на нього напали бестії. Він рвучко кидався на всі боки, але після кількох рухів, які дедалі слабшали, пірнув під воду і вже більше не виринув з безодні. На цей раз уже не радісний крик, а могутній, тривалий гул задоволення пронісся над натовпом.

— Наступний! — вигукнув Оронапі.

Кровожерливах риб ставало все більше й більше. Ми бачили з берега, як то тут, то там поверхня річки наче кипіла, а розлючені хуми вискакували з неї на хвилину, блискаючи у повітрі своєю лускою. Риби були пекельно ненажерливі. Таким чином після короткотривалої боротьби загинув і цей акавой, а потім — третій, четвертий і п'ятий. Пізніше Оронапі штовхнув у воду трьох разом. Двоє, що пливли трохи попереду, були швидко знищені хижаками, що кишіли біля них, а третій, який був кроків на десять позаду, щасливо переплив протоку і, хоч покусаний, все ж таки живим вийшов на берег.

Така глибока ненависть до акавоїв жила в серцях індійців, особливо варраулів, що врятування другого вони зустріли прокляттями.

— Дикий народ! — сказав я голосно до Арнака і Вагури. — Не поважає свого слова…

Раптом на другому боці протоки я помітив дивне пожвавлення. Кілька варраулів з списами в руках почали наближатися до двох акавоїв, що лежали на землі. Звичайно, що не з добрими намірами. Коли я звернув на це увагу Оронапі, він гукнув до них, щоб вони негайно повернулися. Варраули зупинилися лише на хвилину, а потім знову почали підкрадатися до акавоїв. Перший з них наблизився до Дабара, підняв спис, намірюючись його вбити.

Я швидко підняв мушкет, прицілився. Коли пролунав постріл, варраул, закричав від болю і, випустивши зброю з рук, схопився за праве плече. Саме туди я й цілився, і куля влучила добре.

Варраул, якого я покарав, утік, а за ним і його товариші.

Мертва тиша запанувала серед індійців, що оточували мене. Всі наче остовпіли. Я, знову зарядивши мушкет, розлючено гримнув на Оронапі:

— Дикий народ! Зрадливий!

Але головний вождь і сам був у цьому переконаний, він не заперечував.

— Ти добре зробив, Білий Ягуаре! — визнав він щиро. — Йому треба було навіть голову розбити…

Намагаючись задобрити мене, Оронапі запропонував останньому, дев'ятому по черзі акавоєві, дарувати життя. Всі присутні і навіть Арасибо швидко погодилися. Таким чином троє полонених були врятовані від смерті.

За хвилину капітан Повелл, що стояв недалеко, підійшов до мене з виразом щирого захоплення в очах.

— Я бачив твою останню суперечку з Оронапі! — сказав він, стискаючи мені руку… — О боже, як ці індійці тебе палко люблять. Ти маєш владу над ними, я розповім про це, де треба. Ти чудово провів цю сцену, майстерно удавав себе роздратованим.

— Я зовсім не вдавав, а й справді розлютився!

Повелл відійшов від мене на півкроку, немов хотів краще придивитися до мене.

— То ти не удавав? Це була не гра?

— Ні.

— Дивно, їй-богу! — здивувався він ще більше.

Мене охопило легке роздратування.

— Це дивно для вас, — випалив я, — і незрозуміло, бо ви живете тільки в своєму дуже вузькому світі понять. Я ніколи не кривлю душею перед ними, ніколи не граю. Саме в цьому різниця між мною і вами: я не заграю до індійців, не лицемірю!

— Goddam you, хто вашу милість зрозуміє? — буркнув Повелл, наче замислившись.

Через годину до нас прибули численні гості з протилежного північного берега Оріноко. Там жила більша частина племені варраулів, які не підлягали владі вождя Оронапі. З тих північних осель на кількох десятках ітауб прибули воїни з допомогою. Командував ними Абассі, їх головний вождь, людина вже немолода, з енергійним виразом обличчя. Саме цим північним варраулам дошкулили акавої, напавши на одне з їх селищ і забравши полонених, яких ми в свій час звільнили під час бою, на головній річці. Вони припливли не лише з допомогою, а й з просьбою укласти зі мною і араваками союз, як це зробив у свій час Оронапі. Вони запитали, чи ми готові це для них зробити.

— Ми готові! — відповів я щиро.

Тоді, в полудневі години, після великої наради, в якій брали участь усі присутні вожді і кілька десятків найвидатніших воїнів, було прийняте важливе історичне рішення на Нижньому Оріноко. Був укладений священний оборонний союз племен. До його складу ввійшли північні і південні варраули, а також ітамакські араваки. Мені доручили загальне керівництво цим союзом племен. Щоб навчити користуватися вогнепальною зброєю і докладно вивчити військову справу, ми взяли з собою на необмежений час у Кумаку шістдесят молодих варраулів. Два головні вожді — Оронапі і Абассі — пообіцяли систематично постачати провізію не лише для цих шістдесяти юнаків, а в два рази більше, а також привезти в нагороду певну