Читати книгу - "Останній аргумент королів, Джо Аберкромбі"

напіврозваленому подвір’ї, зарослому всохлими бур’янами й захаращеному розбитим шифером, що попадав униз із дахів. Чоловік у брудній сорочці повів магів угору довгими сходами, до темної арки, що височіла у високій стіні Аґріонта. У його скрючених руках дзеленчала в’язка ключів, і він бурмотів щось про яйця. Коли вони пройшли в тунель, Ферро пробігла відкритим простором і сходами, а тоді спинилася, діставшись майже догори.

— Ми невдовзі повернемося, — долинуло до неї бурчання Баяза. — Залиш двері відчиненими.

— Їх завжди тримають замкненими, — відповів чийсь голос. — Таке правило. Їх тримали на замку все моє життя, і я не збираюся…

— Тоді зачекай тут, доки ми не повернемося! Тільки звідси ні ногою! У мене є багато кращих справ, аніж сидіти й чекати не по той бік твоїх замкнених дверей!

Закрутилися ключі. Завищали старі петлі. Пальці Ферро ковзнули довкола уламка каменю і міцно вчепилися в нього.

Чоловік у брудній сорочці зачиняв ворота, а тим часом вона підкралася до вершини сходів. Він сердито бурмотів, вовтузячись із ключами й дзенькаючи металом. Камінь із глухим звуком ударив чоловіка по лисині. Той охнув, хитнувся вперед, Ферро підхопила його обм’якле тіло під пахви, а тоді обережно опустила на землю.

Відтак вона поклала камінь і зігнутим пальцем підчепила в чоловіка ключі.

Коли Ферро підняла руку, щоб відчинити двері, її накрило якесь дивне відчуття. Наче від прохолодного вітерцю у спекотний день: спершу дивуєшся йому, а тоді насолоджуєшся ним. По її хребту пробіг дрож, доволі приємний, і їй від цього перехопило подих. Вона притиснула руку до обвітреної деревини. Поверхня деревини приємно зігріла їй долоню. Ферро відчинила двері якраз достатньо, щоб зазирнути за них.

Зі стіни Аґріонта виходив вузький міст — щонайбільше крок завширшки — без поруччя чи парапету. На протилежному боці він упирався в Будинок Творця — височезну кручу з оголеної гірської породи, що виблискувала чорнотою від дощу. Наприкінці цього кам’яного переходу Баяз, Юлвей та Кей стояли перед брамою. Брамою з темного металу, позначеного в центрі яскравими колами. Це були кола з літер, яких Ферро не розуміла. Вона побачила, як Баяз витягнув щось із-за коміра сорочки. Кола в неї на очах заворушилися, закрутилися, завертілися, а її серце загупало, відлунюючи у вухах. Двері безшумно розійшлися. Повільно, майже неохоче, троє чоловіків пройшли в той чорний отвір і щезли.

Будинок Творця відчинився.

Ферро пішла за ними по мосту, тимчасом як по твердому каменю під її ногами била сіра вода. Дощ цілував їй шкіру, а вітер її покусував. На віддалі з міста, що й досі тліло, здіймались у брудне небо плями диму, проте очі Ферро вп’ялися в розчахнуту браму просто попереду. Вона на мить затрималася на порозі, стиснувши кулаки.

А тоді ввійшла в пітьму.

По той бік брами не було ні холодно, ні тепло. Повітря було таке спокійне, пласке й тихе, що, здавалося, лягало Ферро на плечі важким тягарем, тиснуло їй на вуха. Кілька приглушених кроків — і світло начисто згасло. Вітер, дощ, відкрите небо стали напівзабутими снами. Ферро почувалася так, ніби про­йшла сотню миль під мертвою землею. Здавалося, ніби спинився сам час. Ферро підкралася до широкої арки й зазирнула в неї.

Зала за аркою скидалася на храм, але вона поглинула б цілком навіть великий храм у Шаффі, де щогодини зверталися до Бога тисячі людей. Поряд із нею здавався крихітним високий купол, під яким Джезалеві дан Лютару дали корону. Поряд із цим обширом видався б дрібним навіть безкрайній простір зруйнованого Аулкуса. Місце, переповнене похмурими тінями, населене понурим відлунням, окреслене сердитим, невблаганним каменем. Гробниця давно померлих гігантів.

Могила забутих богів.

Посередині неї стояли Юлвей і Баяз. Крихітні комашині постаті в океані мерехтливої пітьми. Ферро притиснулася до холодного каменю, прагнучи розчути в морі відлуння їхні слова.

— Йди до арсеналу і знайди якісь із клинків Творця. Я піду нагору і принесу… ту, іншу річ.

Баяз відвернувся, та Юлвей схопив його за руку.

— Спершу дай мені відповідь на одне запитання, брате.

— Яке запитання?

— Те саме, яке я ставлю завжди.

— Знову? Навіть тепер? Чудово, якщо вже ти мусиш… Став.

Двоє стариганів цілу вічність стояли нерухомо. Доки не вщухло останнє відлуння, зоставивши по собі лише важку, як свинець, тишу. Ферро затамувала подих.

— Ти вбив Джувенса? — прошурхотів у темряві шепіт Юлвея. — Ти вбив нашого майстра?

Баяз навіть не здригнувся.

— Колись давно я припускався помилок. Визнаю, багато разів. І там, на зруйнованому заході. І тут, у цьому місці. Не минає й дня без того, щоб я про них не пошкодував. Я бився з Калулом. Не зважав на мудрість свого майстра. Вдерся без дозволу до Будинку Творця. Закохався в його доньку. Я був гордий, марнославний, запальний — усе це правда. Проте Джувенса я не вбивав.

— Що сталося того дня?

Перший з-поміж магів вимовив наступні слова, наче репліки, які довго репетирував.

— Канедіас прийшов мене забрати. Через те, що я звабив його доньку. Вкрав його таємниці. Джувенс не хотів мене віддавати. Вони побилися, а я втік. Від люті їхньої битви засвітилися небеса. Коли я повернувся, Творець уже зник, а наш майстер був мертвий. Я не вбивав Джувенса.

Знову довге мовчання. Ферро, заціпенівши, дивилася на них.

— Гаразд. — Юлвей прибрав руку з Баязового передпліччя. — Отже, Мамун збрехав. Калул збрехав. Ми битимемося проти них разом.

— Добре, мій давній друже, добре. Я знав, що можу тобі довіряти, як і ти мені.

Ферро вишкірила зуби. «Довіряти». Це слово вживають тільки брехуни. Правдивим це слово не потрібне. Перший з-поміж магів лунко покрокував до однієї з численних арок і зник у мороці.

Юлвей провів його поглядом. Тоді різко зітхнув і побрів у іншому напрямку. На його тонких руках задзвеніли браслети. Відлуння його кроків поволі стихло, і Ферро залишилася на самоті з тінями, оповита тишею.

Вона поволі, обережно пішла вперед, у ту величезну порожнечу. Підлога там виблискувала сяйливими лініями з яскравого металу, викарбуваними в чорному камені. Стеля, якщо вона взагалі існувала, була оповита пітьмою. Довкола стін щонайменше за двадцять кроків від підлоги тягнувся високий балкон, над ним — іще один, а потім — іще один і ще, ледь видимі в напівтемряві. А над усім цим висів прекрасний прилад. Кільця з темного металу, великі й малі, блискучі диски й сяйливі круги, позначені дивними письменами. Все це рухалося. Все це оберталося, кільце довкола кільця, а посередині була чорна куля — єдиний предмет, який перебував у цілковитому спокої.

Ферро крутилась і крутилась, а може, стояла нерухомо, тимчасом як зала оберталася довкола неї. Вона відчувала запаморочення, сп’яніння, задуху. Голий камінь здіймався в чорноту. Грубе каміння без вапняного розчину, серед якого не було двох однакових брил. Ферро спробувала уявити, зі скількох каменів збудовано вежу.

Із тисяч. Мільйонів.

Що там казав Баяз на острові на краю світу? Де мудра людина ховає камінь? Серед тисячі каменів. Серед мільйона. Кільця вгорі злегка посунулися. Вони потягнули за Ферро, а найдужче потягнула за неї чорна куля посередині. Наче хтось кликав її змахом руки. Наче якийсь голос гукав її ім’я.

Вона просунула пальці в сухі прогалини між каменями й полізла, здіймаючи руку над рукою, вгору