Читати книгу - "Ефект метелика, Марія Акулова"

Глава 21

Глава 21

— Чому Імагін? — цього вечора в їхній квартирі знову зламався кондиціонер. Дзижчав, дзижчав і додзижчався. На календарі — кінець вересня, порядній осені, навіть якби була вона панянкою-копотухою, давно пора б прийти, а вона все ніяк не може зібратися або дістатися.

Так ось, на календарі кінець вересня, на градуснику — плюс тридцять… ввечері, а кондиціонер наказав довго жити.

Настя поставила дві склянки з лимонадом на журнальний столик, сама опустилася на диван поруч з Імагіним, який перевіряв пошту на ноутбуці. Посиділа так кілька секунд, а потім лягла, втупившись потилицею в чоловіче стегно.

— В сенсі? — він же, продовжуючи набирати лівою рукою якийсь текст, звільнив праву, дозволяючи тут же вхопитися за неї, щоби зайнятися вивченням. Настя погладжувала подушечки, водила по смугах на долоні, знову порівнювала зі своєю, дивилася, чи збігаються ті самі лінії, які ніби є лініями кохання й життя. Мусять збігатися.

— Чому ти вибрав саме це прізвище? Це мамине?

Додрукувавши, Гліб закрив кришку ноутбука, відставив, даючи можливість задоволеній таким розвитком подій Насті підповзти вище, влаштуватися зручніше. Змирившись, що права рука йому більше не належить, лівою Імагін провів по зібраному у хвіст волоссю дівчини.

— Ні, не мамине. Просто… Не знаю чому. Коли їхав розв'язувати питання, слухав якусь дурну програму про метеликів. Вони там повторювали 'імаго-імаго', звільнялися від коконів, перетворювалися з лялечок у метеликів, тому, коли потрібно було визначитися, найрозумніше, що спало на думку — Імагін.

— А чому взагалі було так необхідно міняти? — Настя опустила його руку на свій живіт, дозволяючи ніжно водити пальцями по шкірі.

— Після того… як це сталося, — пальці на секунду завмерли, щоби через мить продовжити механічно рухатися. Те, що вони можуть ось так розмовляти на подібні теми — це досягнення і Гліба, і Насті. Минуле не викреслити із життя. Для них обох ця тема болюча, але не заборонена. Заборона тільки одна — згадувати її, коли зляться. — Я довго намагався згадати. Хотів саме згадати, чи дійсно ми з Олексієм тоді помінялися, чи це мій мозок так захищався, створюючи неправдиві спогади.

— Експертизи ж проводили…

— Проводили. Але там теж ніхто не давав сто відсотків. А мені потрібні були сто. Думати, що через тебе загинули люди, Насте, це жахливо. Хочеться відмитися. А відмитися нереально. Так ось, погодився і на гіпноз, і на терапію теж. Але я хотів, щоби мені допомогли згадати, а мене намагалися змусити забути, пережити… З мого життя зникли мотоцикли, я переїхав у цю квартиру, порвав з подругою, з якою був тоді, пішов працювати до батька, навчання кинув на рік.

— І прізвище змінив?

— Так. Прізвище теж змінив. Ось уже сім років, як Імагін.

— Мені подобається, — Настя вислухала його уважно, погладила по руці, ніби схвалюючи, ну або підбадьорюючи. — І ти досі… досі думаєш, що міг бути за кермом?

Гліб відповів не одразу. Спочатку кинув на неї швидкий погляд. Настя дивилася не на нього — на стіну, в очах ні болю, ні гніву, ні ненависті. А він боявся тільки цього. Що з якоїсь причини терпить, а сама ненавидить. Адже є, за що ненавидіти.

— Поки не буду переконаний на всі сто відсотків, буду сумніватися.

— Як ти хочеш переконатися на всі сто? — дівчина закинула голову, заглядаючи в його обличчя.

А Гліб знизив плечима — не знав. Може, колись пам’ять остаточно повернеться, вибудує все в ряд без білих плям. Тоді він буде впевнений на всі сто. Він цього одночасно хотів і боявся — а якщо з’ясується, що за кермом був усе ж він? Раптом з’ясується, що саме він винен у смерті друга й батька коханої? Чи зможе зізнатися в цьому Насті?

Вона ж пробачила йому це, що він сидів ззаду. А якщо з’ясується, що своїми руками?

З роздумів його вирвав протяжний стогін Насті, яка тут же сіла, потягнулася до склянки, приклала її до чола.

Гліб моргнув, повертаючись із роздумів у реальність, а потім не зміг стриматися від того, щоби не потягнутися до неї, проводячи долонею по шкірі спини, скочуючи майку. Вона з ним. Це головне.

— Я помру від цієї спеки, Глібе, — дівчина ж, явно не підозрювала про те, що діється в його голові, обернулася, продовжуючи прикладати холодну склянку до чола й щік, подивилася благально. — Коли вони обіцяли полагодити?

— Вранці приїдуть.

Настя зі стуком опустила стакан на стіл, щоби тут же опустити голову на коліна, хмикаючи.

— Ми тут засмажимося, Імагін, до ранку. Будинок нагрівся за день, і ми тепер тут, наче у газовій камері.

Усміхнувшись такій її дитячій реакції, Гліб ще раз провів по хребту, тепер уже від шиї вниз до самих ямочок, і знову вгору до лопаток, оголюючи шкіру.

В одному Настя мала рацію — потрібно щось вирішувати. Хоча б за вентилятором з’їздити, чи що…

— Я лід поставила морозитися, може хоч із ним полегшає… Або в машині переночуємо? — думки дівчини пішли зовсім уже в безвихідь.

А рука Гліба на якийсь час завмерла.

Він трохи покрутився, дістав телефон, розблокував. Почувши характерний звук, Настя випросталася, озираючись. Гліб же приклав палець до губ, підморгнув.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍