Читати книгу - "Покоївка з привілеями, Софі Бріджертон"

Він забрав руку від спіднього, хай там що він до цього збирався робити із ним, й сперся долонею на стіну. Я нечутно зітхнула з полегшенням.

— Я дивлюсь, до тебе дійшло, що краще мене не злити… — задоволено констатував Недоумок-п’ятий. — Зараз я звільню тобі руки і ти роздягнеш мене. Повільно. Обережно. Так, щоб мені здалося, що захват пронизує усе твоє нікчемне тіло від думки, що на тебе чекає зі мною. А потім ти, — він зазирнув мені у вічі, наказуючи, — встанеш навколішки і відсмокчеш мені, — Джаспер раптом схопив мене за підборіддя і стиснув пальці так сильно, що заскреготіла щелепа. — І щоб без вибриків і без зубів, лярво.

Друга долоня перемістилася мені на шию, цим він, схоже, прагнув підстрахуватися й одразу знешкодити мене, якщо щось піде не так.

Отже, Джаспер боїться, що я відкушу йому його причандалля?

Та тільки-но я опинюся на колінах, вибору в мене майже не буде. Не те щоб зараз я мала його багатенно, проте я принаймні стояла на своїх двох, впевнено і твердо, а це давало мені можливість втекти до якоїсь з кімнат, якщо Джаспер відчепиться хоч на хвилинку, якщо відволічеться, наприклад, волатиме від болю, при цьому не задушивши мене.

Ризикну. Просто в цю мить. Не відтягуватиму далі неминуче й не набиратимусь вражень, з якими потім на сеанс або терапії, або гіпнозу, щоб стерти вщент пам’ять.

Тож я слухняно розстібнула Джасперові штани. Спустила їх до колін так само як Тоні до ліктів — мій халат, — сподіваючись, що відступаючи, ця тварюка заплутається в них, перечепиться і впаде.

А потім… Ну, якщо життя підкидає тобі лимони, роби лимонад. А якщо воно настільки паскудне, що пхає тобі до рук яйця Бартолом’ю-п’ятого — варто також вичавити з них увесь сік до останньої краплі.

Хоч я при цьому уявляла лимони.

Його крик оглушив, вдаривши по барабанних перетинках, а долоня, що лишалась на шиї, позбавила мене здатності дихати. Джаспер тримав моє повітря в кулаці так само як у своєму кулаці я стискала щось тендітніше й дорожче, що належало йому.

Раптом, коли перед очима вже почали з’являтися темні мушки, той покидьок якось неприродно смикнувся назад, і пальці нарешті зіслизнули з мого горла.

Від нападу кашлю я не одразу зрозуміла, що хтось відтяг його від мене.

Тоні? Це Тоні? Він повернувся?

Та ні, замість нього з’явився Лука.

Шваркнувши Джаспера об двері ліфта, він кинувся до нього й без жодних зволікань врізався кулаком йому у ребра. Судячи з вереску й хрускоту, удар був значно сильнішим, ніж коли Бартолом’ю-п’ятий напав на мене.

А доки Джаспер не зігнувся навпіл, зацідив іще по пиці. Та коли Лука знов націлився на його грудну клітку, той вилупок зміг його відштовхнути. В нього ще лишилися сили і доволі багато, а ще, схоже, його переповнювала сліпа лють.

Користуючись короткою передишкою, він сфокусував свій шалений, позбавлений останніх крихт здорового глузду, погляд на мені, та Лука швидко перекрив йому шлях, вставши між нами.

— Забирайся, — процідив він крізь зуби, — поки ще можеш ходити.

— А, бармен… — виплюнув Джаспер. Звісно він впізнав співробітника з ресторану нареченої, — роботу ти вже втратив, десь приблизно хвилину тому. Тепер ризикуєш життям?

Лука гмикнув. І розсміявся з відтінком байдужості.

— Уперед. Чув коли-небудь місцеву приказку: якщо займатимеш когось з родини Ґатті — приміряєш бетонні чоботи?

Усього лише мить Джаспер глипав на нього з недовірою… І, сплюнувши на підлогу кроваву слину, натягнув штани на гепу і, не обертаючись, не зводячи очей з нас, викликав ліфт. Невже він боявся повертатись до нас обох спиною?

Діждавшись, коли двері зімкнуться, я видихнула й нарешті дозволила собі ворухнутися, стовбичивши до цього на кшталт статуї, що заціпеніла в одній позі навіки у мармурі.

— Бетонні черевики? Як в мафії?
— Як в дуже згуртованій родині, — хитнувши головою, відповів босів друг. — Ти як? Що він тобі заподіяв?

— Налякав трохи і все, — кахикнула я — здавалося, що в горлянці у мене повно піску, ціла пустеля.

Поглянувши на мене, Лука раптово похопився і стягнув з себе шкірянку, лишаючись у сірому худі та джинсах; тієї ж миті куртка опинилась в мене на плечах.

— Ось, прикрийся. Якщо я щось і хотів побачити, точно не за таких обставин.

Закотивши очі — цим бешкетом відволікти мене не вдалося, — я запахнула краї шкірянки щільніше. Інколи звісно я хизувалася своєю роботою, тілом, й скандальною уніформою від «Ла Перла», та випадок з Джаспером відбив будь-яке бажання викаблучуватись найближчим часом. Після першого разу я почувалася ліпше й відійшла швидше…

— Як ти взагалі опинився тут? Тільки не кажи, що тебе запросив Тоні…

Якась частина мене не здивувалась би такому вчинку, нехай бос і казав, що не має бажання ділитися мною з найкращим другом. Та задля перемоги, і щоб провчити мене, і підсилити напругу… Господи, Соретті здатен на все!

— В мене вихідний, а моя сусідка зводить мене з розуму, — наморщивши носа, пожалівся він. — І я втік до вас. Імпульсивне рішення, але, схоже, вчасне.

Ага, й доленосне.

Я замало спілкувалася з Лукою, щоб знати, коли він говорить правду, а коли бреше, та зараз, схоже, він не розвішував на мої вушка спагеті. До того ж він мій рятівник. Але…

— Ти ніколи раніше не приходив у гості, принаймні коли я була тут, — задумливо зауважила я.

— Не хотів позбавляти Тоні шансу підчепити тебе, — в цю мить я пошкодувала, що продовжила розвивати цю тему, коли на мене звалилася абсолютно чарівна усмішка, яка, втім, після такого потрясіння не надто подіяла й анітрохи не затуманила мій розум, котрий і без того не працював. — А взагалі я нечасто буваю на Мангеттені, він наганяє на мене дивні відчуття.

І, мабуть, не надто приємні, бо, кажучи це, Лука виглядав так, ніби тримав у руках брудного підгузка.

Кілька миттєвостей ми дивились одне на одного, усвідомлюючи, що трапилось, і я, схопившись за живіт, розреготалася.