Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

це давно померло.

— Так, авжеж.

— Я серйозно.

— Ні, — він тицьнув у мене пальцем так, як я показав на Банкрофта, коли він не забажав сприймати факти від мене на балконі Сантач-Гауса. — Ти сам собі брешеш. Згадай того сутенера, якого ми зустріли в кальянній Ласло за рік до вступу до «Одинадцяти друзів Шьонаґона». Того, якого ми мало не вбили, перш ніж нас із нього стягнули.

— Це була лише хімія. Ми обдовбалися тетраметом, вимахуючись через ту історію з «Одинадцятьма». Блін, та нам було всього шістнадцять.

— Маячня. Ми зробили це, бо він був схожий на тата.

— Можливо.

— Та точно. А наступні півтора десятиліття ми з тієї самої причини вбивали представників влади.

— Ой, бляха-муха, та дай мені перепочити! Ті півтора десятиліття ми вбивали всіх, хто заважав. Це була армія, ми заробляли цим на життя. Та й відколи, зрештою, сутенер — це представник влади?

— Гаразд, можливо, ми п’ятнадцять років убивали сутенерів. Користувачів. Можливо, це була відплата.

— Він ніколи не торгував маминим тілом. — Ти впевнений? А чому від історії Елізабет Елліотт ми спалахнули, як срана тактична боєголовка? Звідки в цьому розслідуванні акцент на будинках розпусти?

— Просто, — сказав я, випивши трохи, на один палець, віскі, — це від початку було головною темою цього розслідування. Ми зацікавились історією Елліотт, тому що це здавалося правильним. Інтуїція посланців. Те, як Банкрофт поводився з дружиною…

— О, Міріам Банкрофт. А ось іще один цілий диск, який можна покрутити.

— Стули пельку. Елліотт була офігезною відправною точкою. Ми б не дійшли до «Голови у хмарах» без тієї подорожі до біокабінок Джеррі.

— А-а-а-а, — він з відразою змахнув рукою й вихилив свій келих. — Вір у що завгодно. Я кажу, що Клаптевик був уособленням тата, бо ми не могли витримати надто близького знайомства з правдою, і саме тому ми психанули, коли вперше побачили складений конструкт у віртуалі. Ти ж це пам’ятаєш? Отой рекреакційний будинок на Адорасьйон. Після тієї маленької вистави нас тиждень мучили люті сни. Ми прокидалися з клаптями подушки в тебе на руках. Нас через це відправили у психіатричку.

Я роздратовано змахнув рукою.

— Так, я пам’ятаю. Я пам’ятаю, що до втрати пульсу злякався Клаптевика, а не тата. Пам’ятаю, що почувався так само, коли ми зустріли Кадміна у віртуалі.

— А тепер він мертвий? Як ми почуваємося тепер?

— Я нічого не відчуваю.

Він знову показав на мене.

— Це відмазка.

— Це не відмазка. Цей гівнюк став на моєму шляху, він загрожував мені, а тепер він мертвий. Кінець зв’язку.

— А ти хіба не пам’ятаєш, як тобі загрожував хтось інший? Може, тоді, як ти був малий?

— Я більше про це не говоритиму, — я потягнувся до пляшки та знову наповнив келих. — Обери якусь іншу тему. Як щодо Ортеґи? Які твої думки з цього приводу?

— Ти збираєшся випити всю пляшку?

— А ти хочеш трохи випити?

— Ні.

Я розвів руками.

— То яке тобі діло?

— Ти намагаєшся напитися?

— Звичайно. Якщо вже мені треба поговорити з собою, то я не розумію, чому це слід робити на тверезу голову. То розкажи мені про Ортеґу.

— Я не хочу говорити на цю тему.

— Чому? — розважливо спитав я. — Пам’ятай: треба про щось говорити. Що не так з Ортеґою?

— Не так із нею те, що у нас до неї різні почуття. Ти вже не в чохлі Райкера.

— Це не…

— Так, саме це. Наші з Ортеґою стосунки суто тілесні. Ні на що інше часу не вистачило. Тому ти такий радий поговорити про неї зараз. У цьому чохлі тобі залишається тільки якась невизначена ностальгія за тією яхтою та купка коротеньких спогадів на додачу. В хімічному плані з тобою вже нічого не відбувається.

Я спробував знайти якісь слова і несподівано не здобувся на жодне. Раптово виявлена відмінність сіла між нами, наче третій, непроханий гість у кімнаті.

Копія-Райкер порилася в кишенях і витягнула цигарки Ортеґи. Пачка вже майже сплющилася. Він витягнув одну цигарку, скрушно на неї поглянув і засунув до рота. Я постарався утриматися від несхвалення в погляді.

— Остання, — сказав він і торкнувся її наліпкою запалювання.

— У готелі, мабуть, є ще.

— Так, — він пихнув димом, і я усвідомив, що майже заздрю його залежності. — Знаєш, є одна тема, яку ми зараз маємо обговорювати.

— Яка саме?

Втім, я вже знав. Ми обидва знали.

— Хочеш, щоб я сказав це вголос? Гаразд, — він знову затягнувся цигаркою і дещо напружено знизав плечима. — Ми мусимо вирішити, кого з нас буде знищено, коли все це закінчиться. А позаяк наше індивідуальне прагнення до виживання сильнішає з кожною хвилиною, нам потрібно вирішити швидко.

— Як?

— Не знаю. Що б ти волів пам’ятати? Перемогу над Кавахарою? Чи куні для Міріам Банкрофт? — він саркастично всміхнувся. — Гадаю, це непорівнювані речі.

— Слухай, ти ж говориш не про якесь там качання на пляжі. Це — секс із кількома копіями. Це — чи не єдине по-справжньому незаконне задоволення сьогодні. Хай там як, Айрін Елліотт сказала, що ми б могли зробити трансплантат пам’яті та зберегти обидва масиви досвіду.

— Імовірно. Вона сказала, що ми б, імовірно, могли зробити трансплантат пам’яті. І при цьому одного з нас усе одно треба позбутися. Це не злиття, це трансплантат, від одного з нас до другого. Редагування. Ти хочеш вчинити так із собою? Із тим, який залишиться жити. Ми не могли витримати навіть редагування того конструкта, який створив «Гендрікс». Як ми з цим житимемо? Ні, ні, це має бути чітко. Або один, або другий. І ми маємо вирішити, який саме.

— Так, — я взяв пляшку з віскі й похмуро подивився на етикетку. — То що будемо робити? Зіграємо на це діло? Камінь, ножиці, папір — скажімо, п’ять разів?

— Я думав у дещо раціональнішому ключі. Ми переповідаємо один одному свої спогади від цього часу, а тоді вирішуємо, які хочемо зберегти. Які варті більшого.

— Як нам у біса виміряти щось таке?

— Ми самі знатимемо. Ти знаєш, що знатимемо.

— А якщо один із нас збреше? Прикрасить правду, аби спогад здавався привабливішим? Або збреше щодо того, який подобається йому більше.

Він примружив очі.

— Ти серйозно?

— За кілька днів може відбутися дуже багато. Як ти вже сказав, ми обидва захочемо вижити.

— Якщо дійде до цього, нас може перевірити на поліграфі Ортеґа.

— Думаю, я краще зіграю.

— Дай мені ту грану пляшку. Якщо ти не збираєшся сприймати це всерйоз, то я теж не буду. Бляха-муха, та ти, можливо, взагалі десь там згориш і