Читати книгу - "Небо сингулярності, Чарлз Строс"

штори на високих вікнах без шибок. Вартові на воротах, озброєні. Перевірити водогін. Ще більше людей в одностроях цього курного спекотного дня. Клопоти, так багато клопотів.

Вигадавши вільну хвилинку, він виламав двері в кабінет громадянина Фон Бека. Сюди так і не потрапив жоден із революціонерів, не потрапив або просто не пережив активних контрзаходів. Увесь інструментарій прокуратора лишився тут. Робард перевірив роботу каузального каналу надзвичайного зв’язку, його ентропійність виявилася виставленою на максимум, хоча індикатор пропускної здатності свідчив, що понад половину пакета так і не використали. Пересвідчившись, що найгірші його прогнози збулися, Робард скористався щедрими запасами екзотичних інсектицидів, які зберігалися в Фон Бека, напахавшись ними, поки в кімнаті не став голубий туман і було буквально нічим дихати. Поклавши до кишені невеличкий предмет, володіння яким було категорично заборонено під страхом смертної кари для всіх, крім персоналу управління Куратора, чоловік вийшов у хол, замкнув за собою двері і повернувся до виконання обов’язків адміралового денщика.

Поки він ходив у справах, безцільні групки роззяв під стінами герцогського палацу дивним чином зазнали метаморфоз і тепер перетворилися на справдешній натовп. На Робарда витріщалися знервовані вимучені обличчя, що належали людям, які не розуміли, куди потрапили, й утратили своє місце в житті. Загублені, вони відчайдушно прагнули заохочення зі сторони. Безсумнівно, багато хто з них приєднався би до підпілля інакодумців; ще більше — скористались би унікальною обстановкою, що її спричинила поява Фестивалю, і максимально покращили би власні можливості. Адже тепер, на багато років уперед, навіть зникнення Фестивалю не позбавить широкий світ його привидів, чарівників, балакучих тварин і проникливих відьом. Дехто не бажав переходити трансцендентну межу, яка визначала людський рід; таким хотілося житейської рутини, і Фестиваль їх позбавив її. То що, армійська шинель бовваніє на далекім краю площі? Жовтолиций, виморений голодом чоловік, якого Робард за інших обставин повважав би розбійником з битого шляху; тут він найпевніше був одним з останніх відданих решток полку, який масово дезертирував з поля бою. Перше враження тут могло виявитися зрадливим.

Робард і далі спостерігав. Удалині, десь за пів милі від них, здійнялася хмара пилу. «Хм-м-м».

У великий вестибюль можна було потрапити одразу з парадного входу, далі були головні сходи, бальна зала і численні скромніші приміщення. Зазвичай денщики пішли би непоказним бічним входом. Сьогодні ж Робард зайшов через велетенські двері, крізь які мали би проходити посли й лицарі королівства. Ніхто не спостерігав за ним на цій укритій порохом підлозі, за його брудними слідами на битих кахлях в обхід розтрощеної жирандолі. Не зупинився він і на порозі Зоряної палати.

— …іншу баранячу ногу. Чорт забирай, солдате, уже й постукати не можна?

Робард завмер на вході. Адмірал сидів за столом губернатора і наминав холодне м’ясне асорті — дуже холодне консервоване м’ясо та маринади з підвалу, — поки фреґатенкапітан Леонов і двоє інших офіцерів-штабістів уважно спостерігали за його учтою.

— Пане адмірале, наближається революційна гвардія. У нас є п’ять хвилин на те, щоб прийняти рішення, говорити з ними чи одразу стріляти. Чи можу я запропонувати доїсти обід пізніше, після того, як ми розберемося з ними?

— Хам, та як ти смієш турбувати адмірала?! Геть! — гаркнув на нього, розвернувшись, Леонов.

Робард підняв ліву руку і розкрив долоню, в якій тримав картку.

— Ви бачили раніше такі?

— Я… я… — сполотнів Леонов.

— В мене немає на це часу, — безцеремонно ввірвав його Робард, а потім знову звернувся до адмірала: — Мій повелителю?

Курц подивися на чоловіка, примруживши очі:

— І давно?

— Весь той час, що я служив вам, мій повелителю, — знизав плечима Робард. — Заради вашої ж власної безпеки. Повторюся: у нашому напрямку зі сторони південного берега рухається натовп. Він уже перетнув старий міст. У нас є п’ять хвилин на те, щоб вирішити, як вчинити. Хоча я маю сумнів, що постріли з нашого боку допоможуть з ними подружитися.

Курц кивнув:

— Значить, я вийду до них поговорити.

Тепер настав час Робардові дивуватись:

— Пане адмірале, гадаю, вам не варто вставати з візка. І тим паче — сперечатися з революціонерами. Ви впевнені?..

— Юначе, я вже років вісімдесят так добре не почувався. У тутешніх бджіл не жала, а диво якесь дивнеє.

— Можна сказати і так. Пане адмірале, боюся, вас могло бути скомпрометовано. Очевидно, цей Фестиваль має доступ до широкого спектру молекулярних технологій, що виходять за межі прекрасної послуги, яку вони надали вашій церебрально-васкулярній системі. Якби їм заманулось…

Курц підняв руку.

— Знаю. Але ми і так маємо покладатися на їхню ласку. Я спущуся до людей і говоритиму з ними. Є діди серед натовпу?

— Ні, — здивувався Робард. — Принаймні я не бачив жодного. Ви гадаєте…

— Зцілення від старості — дуже поширене бажання, — зауважив Курц. — Пічкурам хочеться померти від пострілу ревнивого чоловіка, а не няньки, якій набридло тягати судно з-під ліжка. Якщо цей Фестиваль виконував різні бажання, як доповідає наша розвідка, то… — Він підвів­ся: — Парадну форму мені, Ро… А… Ви, так, ви, Косове. Тепер ви мій вістовий. Робард старший вас тут усіх за званням. І не забудьте мої медалі!

Білий мов полотно Леонов досі ніяк не міг припинити труситись.

— Пане! А, так, пане! Дозвольте спитати…

— Давайте.

— А давно повелося, що доглядники управління Куратора мусять вдавати з себе денщиків?

— От уже… — Робард дістав із кишені годинник на ланцюжку і звірився з ним, — майже сім років і шість місяців. На особисте прохання ерцгерцога. От чесно. Ніхто навіть