Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк"

не спростувала це. Реальності начхати. І поки він переконував себе, що дитина здатна вижити в каменярнях майже тиждень, виявилося, що минуло значно більше часу. Отже, навіть мізерні шанси давним-давно випарувалися. Певно, їх не залишилося вже тоді, коли Гала викинулася з вікна на капот їхнього мікроавтобуса…

Андрій швидко зійшов сходами і підпалив тонку бензинову доріжку, що вела до перекинутої через поріг підвального приміщення просоченої бензином фіранки. Інший кінець фіранки спускався в напівпусту каністру.

Рвонуло так, аж затрусилися стіни. Коли він вискочив надвір, його обсипало градом скла і цегляної крихти. Разюче швидко язики полум’я затанцювали за високими вікнами порожнього цеху. Затріщала дерев’яна підлога на другому поверсі. У ранкове небо піднявся масний чорний дим. Андрій пробурчав: «Гори-гори ясно», — та й пішов собі, аж пролунав другий, значно потужніший вибух.

Згори вшкварив град із цегли, скла і черепиці. Небо вмить затягло димом, ніби знову настала ніч. Пригнувши голову, Андрій вибіг із брами. Завод палахкотів так, наче під ним розверзлося пекло. Понура готична будівля, здавалось, складається з диму і вогню.

Раптом пролунав іще один вибух. Та цього разу це була далека низька гуркотнеча, від якої відчутно задрижала земля. «Каменярні», — подумав Андрій і озирнувся на селище. У голові вперше промайнула панічна думка: «Що я накоїв!»

Несамовито завила сирена. З-за рогу вигулькнув старий пожежний «ЗІЛ», — допіру пофарбований, він сяяв наче цяцька.

— Допоможи! — гаркнув Науменко, вивалюючись із‑за керма.

Оббігши авто, він заходився розмотувати пожежний рукав. Андрій припізніло кинувся до нього.

— Туди! — гукнув Науменко. — Під снігом решітка!

Захар метнувся до узбіччя й узявся розкидати ногами сніг. Андрій почав робити те саме. Сніг давно злігся. Решітка мала бути десь тут… Вітер подув у їхній бік, і чорна димова запона висіла над самісінькою головою. Захар оскаженіло порпався в снігу за кілька метрів.

— Знайшов! — радісно заверещав він.

Наступної миті, жадібно гухнувши, з-під землі вдарив стовп жовтогарячого полум’я. Чавунна решітка злетіла в небо, наче стривожений птах. Захар нерухомо завалився на сніг — ріденька шевелюра палала багаттям. Андрій побіг до нього. Науменко не рухався. Витріщався в порожнечу невидющим поглядом. Волосся встигло погаснути, скипівшись на шкірі чорною кіркою.

Мов зіжмакана газета, за парканом спалахнув чийсь сарай. Звідкілясь долинув високий жіночий крик. Знову вибух, від якого земля задвигтіла під ногами, — і далі по вулиці вистрілив у небо решіткою ще один люк дощової каналізації.

Андрій міркував лише кілька секунд. Пожежний «ЗІЛ» стояв заведений. Довкола розчахнуло свою браму пекло. Він дістав із кишені монету і подивився на викарбувану на міді сову. Цьому селищу однак неможливо допомогти. Він від’єднав пожежний рукав, жбурнув на сніг і заліз у кабіну. Грюкнули дверцята, рикнула коробка передач, завив двигун, й Андрій став заднім ходом виїжджати на дорогу, що вела із селища.

Нарешті він розвернув авто, перемкнув передачу і натиснув на педаль. Охоплений полум’ям завод лишився позаду. За хвилину Андрій проминув дороговказ із закресленим написом «Буськів Сад» і пригальмував перед в’їздом на міст. Іншого берега знову не було видно — від середини міст потопав у густому тумані. Про всяк випадок Андрій увімкнув сирену, і та огидно завила. І вже коли за вікнами замелькали перила, він підніс до рота монету. Зараз йому це видавалося несосвітенною дурнею. Дурніше навіть, ніж плювати через плече, побачивши чорну кішку. Дурніше, ніж просити домовика переїхати з тобою на нову квартиру. Але стіна туману була чимраз ближче, а відчуття дежавю таке сильне, що він таки запхнув дурнуватого мідяка під язик і міцніше вчепився в кермо.

Прощавай, моторошне селище. Прощавай назавжди.

Розділ 58

Людина з намальованим  обличчям

«ЗІЛ» хитнуло, гучно стукнули задні колеса, з’їжджаючи з мосту. Туман став іще густіший, тож Андрій пригальмував, напружено вдивляючись у лобове скло. По стінці туману пробігали блакитні полиски мигалки. Верещала сирена. Мла збиралася на шибах серпанком крихітних крапель, і він увімкнув двірники. Наскільки пам’ятав, тут весь час пряма дорога, тож Андрій сміливіше натиснув на газ.

Будівля виринула з туману так несподівано, що він необачно смикнув широким кермом, і ледь не вилетів на тротуар вузької вулички. Не встиг здивуватися, відкіля це все взялося, а вуличка вже вихилилася між будинками, і він заледве вписався в поворот. Варто було загальмувати, але він ніяк не міг вирівняти авто і боявся, що масивний «ЗІЛ» занесе. Тому лиш легенько натиснув на педаль, намагаючись упоратися з керуванням. Вуличка пірнула кудись ліворуч й одразу праворуч. «Добре, хоч сирену ввімкнув», — подумав Андрій, коли з імли показався людський силует. Чи то цей баран виперся на дорогу, чи то «ЗІЛ» винесло на тротуар. Щось стукнуло, Андрій відчайдушно смикнув кермом, кабіну сіпонуло, він натиснув на гальмо й одразу відчув, як авто нахиляє вліво. Крутнув кермо в інший бік, на мить відпустив і знову натиснув на гальмо. Його швиргонуло вперед, автомобіль здригнувся й, нарешті, став.

Андрій клацнув тумблером, щоб заткнути істеричне виття пожежної сирени. Тепер у тиші було чути його власне важке дихання. «Бордюр, — повторював він собі. — Я просто вилетів колесом на бордюр». Але тепер здавалося, наче кабіну трусонуло саме від удару. Доволі чіткого короткого удару.

Андрій виплюнув монету і пожбурив на сидіння. Відчинив двері та на ватяних ногах зіскочив із підніжки.

Позаду в тумані сяяла неоном вивіска «Кафе „Міраж“». На землі лежав чоловік. Уже підбігли якісь люди і залунали вигуки «дзвоніть у швидку».

— Він живий? — запитав Андрій, підбігаючи ближче.

Йому ніхто не відповів. Позаду нього із дверей кафе вибіг Валерка. Андрій його не бачив. Ступив уперед, зазирнув через людські спини і враз відчув гострий напад нудоти.

На вузькому, без ніякого бордюру тротуарі, лежав він сам.

Частина 3

Лімб

Розділ 59

Феномен Лазаря

Під ногами одна по одній пробігали мілкі калюжки і тріщини в асфальті. Його кросівки миготіли білими підошвами, наче креслили тротуар пунктирною розміткою. Він перебіг дорогу, перестрибнув велику калюжу й заглибився в парк.

У навушниках Емінем співав свою «Щодуху в нікуди». Або «Нема куди спішить» в іншому перекладі… Що насправді одне і те ж.

«У повітрі попіл, наш світ палає. А нам начхати».

Андрюха ніколи в житті не слухав такої музики. А зараз ці пісні — єдине, що допомагає не схибнутися остаточно. Може, усе через те, що той хлопець теж зазирнув за край. Іще в дитинстві — прогибів у реанімації тиждень чи щось таке. Щоправда, у нього була звичайна