Читати книгу - "Руйнуючи долі, Стів Маккартер "

Хлопець вийшов із дому. Він подався до Іцуко. Той обіцяв йому дещо показати. Ось хай і показує. Наодинці із собою він не хотів залишатися.

- Що, на ніч дивлячись? Давай завтра! - невдоволено сказав Іцуко на прохання виконати його обіцянку.

Іцуко глянув на обличчя Сорок Третього.

- Гаразд. Зараз візьму, що треба, і йдемо.

Сорок Третій чекав на вулиці. Осіння прохолода була йому ні по чому. Йому пекло зсередини. За кілька хвилин вийшов Іцуко. Із сумкою. Вони вирушили вище пагорбами.

- Ось, бачиш печера он там? Нам туди. Тобі не холодно? - запитав драйтл, дивлячись на те, як легко одягнений хлопець.

Сорок Третій похитав головою. Іцуко не поставив жодного питання про те, як пройшла його поїздка до рідних країв. Все було написано на обличчі хлопця.

Коли вони підійшли до входу в печеру, то драйтл вийняв два смолоскипи. Потім свій артефакт, яким він так пишався. Із першої спроби він не запрацював. Іцуко вдарив його і спробував знову. І ще раз. Нічого.

- Зовсім скоро перестане працювати. - він черговий раз стукнув його вільною рукою.

Потрусив і запалив. Рідкий вогник з’явився на секунду і загас. Як не намагався Іцуко оживити артефакт, у нього нічого не вийшло. Роздратований, він вийняв кресало і запалив смолоскипи іншим способом.

- Бери. Тепер пішли за мною. Ти чув про печери алхімістів? Ні? Хм. Хіба я не розповідав? Напевно, ти погано слухав. Гаразд, зійдемося на тому, що це твій недогляд. Тому що ти не питав, зрозуміло?

Драйтли просувалися вузькою печерою все глибше.

- Перші поселенці жили у таких печерах. Мої далекі пращури. І вони щось нам залишили. Зараз побачиш.

Метрів сто вони пройшли душною печерою. Приблизно. Тут важко було орієнтуватися. Мерехтливий вогонь залишав на стінах дивні мінливі відблиски і Сорок Третьому здалося, що його хитає з боку на бік. Іноді він брався рукою за стіну, щоби це відчуття покинуло його. Несподівано перед ними відкрилося більше вільного простору. Печера раптом стала широкою. Метрів шість завширшки. Хлопець підняв смолоскип, щоб подивитися, якої вона довжини.

- Ні, там нічого далі цікавого немає. Тільки тут. Дивись. - Іцуко показав йому на стіну.

Сорок Третій підійшов ближче, щоб добре розгледіти. Примітивні малюнки. Купка драйтлів. Навколо одного. Із чорним вигнутим мечем. Алхіміст. Поруч із ним знаходилася якась куля. Незрозуміла. Більше за нього розмірами. Зверху над малюнком якісь знаки. Хлопець глянув ліворуч. Там схожий малюнок. Драйтлів уже більше. Вони стоять з тим одним поряд. На передньому плані Алхіміст, поруч з ним така сама куля. Тепер із кулі стирчать якісь рисочки. Лівіше ще один схожий малюнок. І ще один. На всіх фігурував Алхіміст і ця куля.

- І що це? - за десять хвилин вивчення малюнків запитав Сорок Третій.

Іцуко знизав плечима.

- А теорія є? - запитав хлопець.

Драйтл кивнув головою.

- Бачиш символи зверху малюнку? Це давня мова. Але не наша. Ксерону. Там сказано, що машина вбила Алхіміста.

Сорок Третій глянув на символи. Над кожним малюнком однакові. На кожному малюнку зображено безумовно різних Алхімістів. З довгим волоссям, з коротким, високого зросту, низького. Здогад закрався його голову.

- Вона вбила їх усіх? Усі вони різні. Це звідси бере початок твоя теорія того, що Алхіміст – це узагальнюючий образ?

- Та й так. - відповів Іцуко. - Я думаю, що існує якась сила, що кожного разу вбивала всесильного Алхіміста. Тільки його. Кожен раз. Нам залишили це як нагадування. Або як пророцтво. Я не знаю.

- А хоч щось про неї відомо? - запитав Сорок Третій.

- Я нічого не знайшов у жодній з книг. Нова імперія навіщось знищує все, що пов'язане зі старовиною. Якщо десь щось і залишилося, то це в тих місцях, де була столиця Ксерону.

- Ти знаєш де це? - підняв брови хлопець.

- Точно ні. - похитав головою Іцуко. - У деяких джерелах згадується Сабазадон, як найближче місто до Ксерону, однойменної столиці цілої імперії.

- Навіщо вона його вбивала? Їх?

- Я думаю, тобі не сподобається відповідь, адже там замішані боги.

Сорок Третій терпляче чекав на роз'яснення. Він був готовий слухати навіть про богів, аби хоч щось витягти з Іцуко.

- Все у цьому світі має вагу. І противагу. Все прагне того, щоб сила врівноважувалась протилежно спрямованою силою, розумієш? Були боги, з'явилися інквізитори. Були алхімісти, з'явилися машини. Були люди, з'явилися амаліони. Або навпаки. Це не важливо. Важливо, що завжди одна сила виступала проти іншої. Це, якщо все сильно спростити для кращого розуміння. Але, гадаю, основну ідею ти спіймав. Мені здається, що ця машина існує і зараз. Чекає, коли з'явиться новий алхіміст. Щоб вбити його.

Сорок Третій важко зітхнув. Це трохи змінювало картину його уявлень про Алхіміста. Він давно схилився до думки, що їх було кілька. Малюнки це ще раз доводили. Тоді в нього залишилося питання щодо Химерниці, яка вбивала Алхіміста на картині Серафеїма. Звісно, це була картина художника. Зі своєю фантазією. Але щось у ній завжди здавалося йому дивним. Можливо, взаємне розташування Алхіміста і Химерниці здавалося неправильним. Можливо, якесь поєднання кольорів. Хлопець не знав відповіді на своє питання. Картина й зараз стояла перед очима Сорок Третього.

- Гаразд, ходімо. Ти зовсім розкис. А знаєш, що я маю? Дві пляшки першокласного людського вина!

Сорок Третій усміхнувся. Він не дуже любив вино, але те, що привозив Іцуко, завжди було чудовим. Він явно добре розумівся на винах.

 

Алхіміст. Абсолют.

 

Іцуко вийшов назбирати трави на чай. Літній прохолодний вечір. Вікна та двері в будинку в таборі вони залишили відчиненими. Як завжди, за традицією, що склалася вже давно, сьогодні Сорок Третій та Іцуко будуть пити вино, після повернення з міста, де вони купували серпанки у Химерника. Завтра вони вирушать у поліот, щоб продати частину з них.