Читати книгу - "Диригент, Долорес Редондо"

Жорстке волосся впало на обличчя, сховавши череп, обтягнутий сухою шкірою.

— Хто вчинив так із тобою? — ніжно запитав цілитель.

Замість відповіді жінка видала тихе шипіння, схоже на дзюрчання води.

Знахар підняв руки й поклав їх на худенькі плечі, гострі кістки яких випиналися під тією недоречною сорочкою з квітковим візерунком.

Відчувши його дотик, вона здригнулася і відступила на два кроки назад, що викликало неабиякий переляк серед каджунів, які сиділи в тій частині кімнати. Знахар наздогнав Медору. Цього разу він не торкався її, обмежившись тим, що нахилив голову і заходився читати свою молитву, ледь ворушачи губами.

Жінка почала розхитуватися туди-сюди, неначе підштовхувана лагідною хвилею, що пробігала її тілом, піднімаючись до колін, стегон, плечей та шиї. Вона не припиняла шипіти:

— Ш-ш-ш...

Амая заворожено спостерігала за нею. Навіть у найсміливіших фантазіях вона б не уявила, що це зганьблене, скалічене, висохле тіло може так рухатися.

— Ш-ш-ш...

У цих звуках бриніло щось гіпнотичне. З одного боку, Медора нібито кликала до себе, а з другого — попереджала про небезпеку.

Вона розгойдувалася в різні боки. Дуже повільно.

— Ш-ш-ш.

Це нагадувало гудіння або сичання.

Її руки тріпотіли, мов мертві гілки. Голова хиталася у тому ж ритмі, що й інші частини тіла. Обличчя все ще було прикрите скуйовдженими пасмами.

— Ш-ш-ш, — насвистувала вона.

— Це змія, — мовила жінка, з якою Амая розмовляла раніше.

Авжеж! Дивно, що вона відразу не здогадалася. Медора вигиналася і сичала, як рептилія — точніше, як отруйна змія. Несподівано попереджувальний сигнал, що його Амая розчула у тому буркотінні, став значно гучнішим і чіткішим, неабияк розтривоживши її. Перед нею замиготіла освітлена хатинка у лісовій гущавині, оманливо затишний будиночок, що насправді був проходом до пекла. Відчуття було настільки сильним, що її охопило бажання підбігти до знахаря і розповісти йому про це. Жінка притримала Амаю на місці, стиснувши її зап’ястя м’язистою рукою рибалки.

Знахар підступив на крок ближче до Медори, невпинно читаючи молитву. Раптом він обхопив її руками, мов маленьку дівчинку. Голова жінки лягла йому на груди. Він не стискав її, не утримував силоміць. Просто обіймав інтимним, батьківським жестом, що виражав щиру турботу й істинну любов. Медора обм’якла в його обіймах. Енергія, що підживлювала її зсередини, вичерпалася. Руки безпорадно повисли уздовж тулуба, коліна підломилися, ноги втратили точку опори, а голова відкинулася назад, дозволивши всім присутнім розгледіти тавро безжальної смерті на обличчі.

Знахар підхопив її, не даючи упасти, й надзвичайно обережно поклав на підлогу. Потім він жестом наказав своїм помічникам прикрити її ковдрою.

Джонсон, Амая та новоорлеанські детективи підійшли до цілителя.

— Ваш друг одужає. — Він вказав на Дюпре, який нерухомо лежав, відпочиваючи після ритуалу. — Жінку я не зможу вилікувати.

Амая ошелешено глянула на нього. Що ж тоді вона побачила?

Знахар неначе почув її невимовлене запитання.

— Ваш друг страждає на кардіоміопатію такоцубо, також відому як синдром розбитого серця, — відповів він, звертаючись до неї. — Страх і нерішучість здавлювали його серце кліщами — наслідок чужої підступності. Цю жінку я не вилікую, тому що її хвороба схована в іншому місці.

Булл та Джонсон кивали з таким виглядом, ніби розуміли те, що він казав.

— Я не розумію, — зізнався Шарбу.

— Він не може вилікувати те, чого у неї немає, — пояснила Амая. — Вона втратила petit bon ange — свою душу. Її забрав Самеді.

— Невже таке можливо? — мовив Шарбу до знахаря. Амая збагнула, що він певною мірою визнавав його авторитет. Раніше Шарбу виявляв цілковитий скептицизм, але тепер — уперше за весь час — допустив іншу ймовірність.

Цілитель відповів:

— Вона вірить, що її позбавили душі, і цього достатньо. Можливо, її душу полонили, а не вкрали. Вона залишається рабинею зловмисника, а те місце, що займав bon ange, перетворилося на барабан, резонатор, використовуваний іншими людьми. Покинутий господарем будинок, куди може увійти будь-хто.

— Але ж я бачив, що ви зробили з нею, — сказав Шарбу, дивлячись на жінку, яка спала на підлозі. — Дозвольте мені сказати, що зараз вона має кращий вигляд, навіть її обличчя змінилося, — докинув він, викликавши усмішку у всіх присутніх.

— Це тимчасове полегшення. Вовк повернеться.

Амая стривожено позирнула на нього. Вона усвідомлювала, що чоловік спостерігав за нею, і це розпалювало її цікавість.

Заінтригований, знахар окинув її пильним поглядом.

— Лікарі сказали, що вона страждає на синдром Котара, — зауважила дівчина.

— Я згоден, — мовив він.

— Отже, ви теж вважаєте, що психічне захворювання змушує її поводитися так? — поцікавився Шарбу, прагнучи втамувати хвилювання.

— Звісно, але вона захворіла не сама — їй передали цю хворобу, навмисно заразили.

— Я завжди... розумієте, я родом із Нового Орлеана і багато чого чув про вуду, зомбі, прокляття, ляльок, що завдають людям страждань і викликають хвороби. Та я завжди вважав, що це вигадки кінорежисерів... я ніколи не думав... і, звичайно, не вірив.

— У тому-то й річ. Хтось вірить, а хтось — ні. Нею заволодів бокор — чорний священник, людина, що викликає духів для заподіяння зла і домінування над іншими. Усі ці забобони, пов’язані з вуду, мають дещицю правди: йдеться про релігію духів. Саме це означає слово «вуду»: дух, що говорить. Спілкуючись із духами, ми обираємо хороших чи поганих. Медора має психічні розлади, що змушують її діяти і почуватися так, ніби вона померла. Важко уявити жахливіші муки. Однак, якщо її душа не зцілиться, мозок залишатиметься у такому стані. Медора захворіла, тому що вірила у магію. Ритуал перетворення на зомбі полягає в тому, що бокор переконує жертву, що вона померла, що він забрав її душу, що він єдиний, хто зумів воскресити її, і з цієї причини вона належить лише йому.

— Дюпре сказав, що ви допоможете Медорі, — наполягала Амая.

— Я можу допомогти вам, якщо бажаєте, — він вказав на її живіт, — але знахарська сила має межі. Було б непогано, якби ви прийняли антибіотик. Зверніться до Аннабель — він кивнув у бік жінки, з якою розмовляв раніше. — Тутешні води кишать мікробами, тож жінки, які живуть на болотах, часто хворіють на цистит.

Амая відчула, як слабкість у зоні попереку поширюється на весь хребет і поколювання стає сильнішим, так само як і бажання справити малу потребу, що, безсумнівно, вказувало на запалення сечового міхура. Стараючись не зважати на запаморочення, вона стиснула