Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

було б не зайве полежати ще кілька хвилин під ковдрою.

— Дякую.

Йому було б не зайве полежати ще кілька годин. Джезаль поворушив кислим ротом і облизав болючі дірки між зубами та зболілу складку в губі, перевіряючи, як сильно вони болять цього ранку. Набряк потроху зменшувався з кожним днем. Джезаль уже майже звикав до нього.

— Ось. — Підвівши очі, Джезаль побачив, що Дев’ятипалий кидає йому печиво. Спробував його впіймати, але його постраждала рука ще була незграбна і він впустив його на землю. Північанин знизав плечима. — Трохи пороху тобі не зашкодить.

— Мабуть, таки не зашкодить.

Джезаль підняв печиво, обтер його тильним боком долоні та відкусив від нього сухий шматочок, намагаючись при цьому користуватися здоровим боком рота. Відкинув ковдру, перекотився й незграбно відштовхнувся від землі.

Лоґен подивився, як він ступає кілька пробних кроків, широко розкинувши руки задля рівноваги та тримаючи в одній долоні печиво.

— Як нога?

— Бувало й гірше.

А ще бувало й краще. Він ходив, дурнувато накульгуючи й тримаючи хвору ногу прямо. Коліно та щиколотка боліли щоразу, коли він переносив на них вагу, але ходити він міг і йому щоранку ставало краще. Діставшись до грубої кам’яної стіни, він заплющив очі та глибоко вдихнув. Від простої радості, яку несла здатність ізнову стати на ноги, йому захотілося сміятись і плакати водночас.

— Віднині й надалі я буду вдячний за кожну мить, коли буду здатен ходити.

Дев’ятипалий широко всміхнувся.

— Це почуття тримається день чи два, а далі ти знову почнеш нити про їжу.

— Не буду, — твердо сказав Джезаль.

— Гаразд. Тоді тиждень. — Він пішов до вікна у віддаленому кінці кімнати, що відкидало на запорошену підлогу витягнуту тінь. — А поки що глянь ось на це.

— На що?

Джезаль підскочив до брата Лонгфута і притулився до щербатої колони біля вікна, важко дихаючи та струшуючи охопленою болем ногою. Тоді він підвів погляд, і в нього відвисла щелепа.

Вони, судячи з усього, були на великій висоті. Можливо, на вершині крутого схилу чи пагорба з краєвидом міста. Сонце, яке щойно зійшло, висіло на рівні Джезалевих очей і здавалося водянисто-жовтим у вранішній імлі. Небо над ним, у якому майже нерухомо витягнулися декілька клаптів білих хмар, було ясне та бліде.

Від панорами Аулкуса запирало дух навіть тепер, коли він лежав у руїнах, за сотні років після його падіння.

Тягнулись удалину розбиті дахи; напіврозвалені стіни або стояли на яскравому світлі, або тонули в довгих тінях. Над руїнами здіймалися величні куполи, нестійкі вежі, високі арки та горді колони. Він бачив прогалини великих площ, широких проспектів, величезний простір, утворений річкою, що, злегка вигинаючись, текла крізь кам’яний ліс праворуч від нього. На її рухливій воді виблискувало світло. Повсюди, куди тільки сягав оком Джезаль, сяяв на вранішньому сонці мокрий камінь.

— І ось чому я обожнюю подорожі, — видихнув Лонгфут. — Раз — і вся ця мандрівка миттєво стала виправданою. Чи був коли-небудь такий краєвид деінде? Скільки людей, досі живих, могло на нього подивитися? Наша трійця стоїть біля вікна в історію, біля воріт давно забутої минувшини. Я більше не мріятиму про прекрасний Талін, що виблискує на морі червоного ранку, Ул-Наб, що світиться під лазурною мискою неба в ясний полудень, чи Оспрію, що гордо височіє на своїх гірських схилах, сяючи вогнями, як зорями, м’якого вечора. Віднині й надалі моє серце вічно належатиме Аулкусу. Справжній перлині серед міст. Він невимовно розкішний після смерті, а чи наважиться хтось бодай уявити, який вигляд він повинен був мати за життя? Хто б не зачудувався величчю цього видовища? Хто не вразився б...

— Купа старих будівель, — буркнула Ферро в нього за спиною. — І нам уже давно час із них вибратись. Збирайте манатки.

Вона розвернулася й побрела до входу.

Джезаль, насупившись, озирнувся через плече на блискучий обшир темних руїн, що тягнулися в далеку імлу. Ніде правди діти, він був величний, але водночас лякав. Чудові будівлі Адуа, могутні стіни та вежі Аґріонта — усе, що Джезаль вважав величним, тепер здавалося жалюгідними, слабенькими копіями. Він почувався крихітним хлопчиком, що нічого не знає, з маленької варварської країни у дріб’язковий, незначущий час. Він був радий відвернутись і покинути перлину серед міст у минулому, де їй і було місце. Не бачити йому снів про Аулкус.

Окрім хіба що кошмарів.

Уже, мабуть, пізнього ранку вони натрапили на єдину в місті площу, що досі була велелюдною. Величезний простір, заюрмлений від краю до краю. Юрба там була нерухома й мовчазна. Юрба, вирізьблена з каменю.

Статуї всіх мастей і розмірів, із усіляких матеріалів. Були там чорний базальт і білий мармур, зелений алебастр і червоний порфір, сірий граніт і ще сотня різновидів каміння, про назви яких Джезаль не здогадувався. Це розмаїття було досить дивне, але по-справжньому його стривожило єдине, що їх об’єднувало. Жодна з них не мала обличчя.

Колосальні риси відтяли, залишивши безформну мішанину з дзюбатого каменю. Маленькі повирубали, залишивши порожні воронки з грубого каменю. На мармурових грудях, руках, довкола ший і на лобах статуй були висічені огидні послання якимись письменами, яких Джезаль не впізнавав. В Аулкусі все, здавалося, робилося в епічному масштабі, і вандалізм не був винятком.

Посередині цих зловісних руїн була розчищена стежка, досить широка, щоб нею міг проїхати віз. Тож Джезаль поїхав на чолі гурту лісом безликих постатей, що зібрались обабіч, як натовп на параді.

— Що тут сталося? — пробурмотів він.

Баяз насуплено поглянув на голову щонайменше десять кроків заввишки, яка досі стискала губи, владно суплячись, хоча очі й носа їй відрубали начисто, а в щоку глибоко врізалися грубі письмена.

— Захопивши місто, Глустрод на один день віддав його людей на поталу своїй проклятій армії. Він хотів задовольнити лють вояків і притлумити їхню жагу до грабунку, зґвалтувань і вбивств. Неначе їх узагалі можна було задовольнити. — Дев’ятипалий кашлянув і ніяково засовався в сідлі. — Тоді їм було наказано поскидати всі статуї Джувенса в місті. З усіх дахів, із усіх зал, із усіх фризів і храмів. В Аулкусі було багато зображень мого майстра, бо це місто було його творінням. Але Глустрод був надзвичайно старанний. Він відшукав їх усі, зібрав тут, осквернив та викарбував на них жахливі прокляття.

— Не найщасливіша сімейка.

Джезаль сам ніколи не ладнав із братами, та це здавалося йому дещо надмірним. Він ухилився