Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

— це небуття, а небуття — це існуюча форма. Небуття не відрізняється від існуючої форми, а існуюча форма від небуття. Небуття — це і є існуюча форма, а існуюча форма — це і є небуття.

Кухар-окультист натягнув тогу мовчання, підпер голову руками і дивився на мокрий, залитий стіл.

Штабний фельдфебель ляпав далі язиком щось таке, в чому не було ні голови, ні хвоста.

— Збіжжя зникло з полів, пропало — in dieser Stimmung erhielt er Einladung und ging zu ihr[327] — зелені свята бувають навесні.

Фельдфебель Ванєк барабанив по столу, пив і коли-не-коли згадував, що на нього біля складу чекають десять вояків і чотар.

При цій згадці він усміхався сам до себе і махав рукою.

Коли він пізно вночі повернувся до канцелярії одинадцятої маршової роти, то застав Швейка біля телефону.

— Існуюча форма — це небуття, а небуття — це існуюча форма, — прорік Ванєк, не роздягаючись ледве виліз на тапчан і зараз же заснув.

Швейк невідлучно сидів біля телефону, бо надпоручник Лукаш, який дві години тому дзвонив йому з наради у полковника, забув сказати, що він може відійти від телефону.

Потім з ним по телефону говорив чотар Фукс. Він увесь той час не лише марно чекав з десятьма людьми на фельдфебеля-рахівника, а навіть з’ясував, що склад був замкнений.

Нарешті, Фукс кудись пішов, а десять рядових один по одному повернулися до свого бараку.

Час від часу Швейк розважався тим, що брав трубку і слухав. Це був телефон якоїсь нової системи, його саме запроваджували в армії, і він мав ту перевагу, що дозволяв доволі виразно чути чужі телефонні розмови на цілій лінії.

Обоз лаявся з артилерійськими казармами, сапери погрожували військовій пошті, полігон гаркав на підрозділ кулеметників.

А Швейк сидів і сидів біля телефону...

Нарада у полковника тривала.

Полковник Шредер розвивав найновіші теорії польової служби і, головне, підкреслював важливість мінометів.

Перескакуючи з теми на тему, він говорив про те, як виглядав два місяці тому на півдні і на сході фронт, плів про отруйні гази, про обстріл ворожих літаків, про постачання фронтовим командам, а далі перейшов до внутрішніх стосунків у війську.

Розговорився про ставлення офіцерів до рядових, до старшин, про втечу вояків на ворожий бік, про політичні події, а також про те, що 50 відсотків чеських вояків «politisch verdächtig»[328]. «Jawohl, meine Herren, der Kramarsch, Scheiner und Klofatsch»[329]. Більшість офіцерів при цьому мріяла, щоб дідок перестав, нарешті, розводити теревені, але полковник Шредер базікав без упину про завдання нових маршбатальйонів, про загиблих офіцерів полку, про цепеліни, «іспанських вершників»[330], про присягу.

Останнє нагадало надпоручникові Лукашу, що тоді, коли увесь марш-батальйон складав присягу, у ній не брав участі бравий вояк Швейк, бо саме в той час сидів у дивізійному суді.

І раптом це його розсмішило. Це був напад якогось істеричного сміху, який заразив кількох офіцерів по-сусідству і привернув увагу полковника саме тоді, коли той перейшов до досвіду, здобутого при відступі німецьких армій в Арденнах. Переплутавши все, він закінчив:

— Панове, тут нема чого сміятися.

Потім усі пішли до офіцерського клубу, бо полковника Шредера викликав до телефону штаб бригади.

Швейк і далі дрімав біля телефону, коли це знічев’я його розбудив дзвінок.

— Алло, — почулося в слухавці, — говорить полкова канцелярія.

— Алло, — відповів Швейк, — тут канцелярія одинадцятої маршової роти.

— Не затримуй, — почувся голос, — візьми олівець і пиши. Прийми телефонограму.

— Одинадцята маршова рота...

Далі йшли одне за одним якісь речення в дивовижному хаосі, бо водночас на лінії говорили дванадцята і тринадцята маршові роти, а телефонограма зовсім загубилася в тому вихорі звуків. Швейк не міг зрозуміти ані слова.

Нарешті, все втихло, і Швейк почув:

— Алло, алло! Тепер перечитай і не затримуй!

— Що я маю перечитати?

— Що маєш перечитати? Ах ти, ослятино! Телефонограму!

— Яку телефонограму?

— Чорти б тобі марша грали — ти глухий, чи що? Телефонограму! Я ж тобі її диктував, ідіоте!

— Я нічого не чув, хтось втручався в нашу розмову.

— Ти, мавпо нещасна, то ти думаєш, я ще буду з тобою бавитися? Приймеш телефонограму чи ні? Маєш олівець і папір? Кажеш, нема? Ох ти, тварино Божа. Радиш почекати, поки знайдеш? Ну й вояка. То що, вже знайшов? Кажеш, уже готовий? Нарешті з печі зліз! Може, ти для цього святковий мундир нап’яв? Слухай: Elfte Marschkumpanie...[331] Повтори!

— «Elfte Marschkumpanie...»

— Kumpaniekommandant...[332] Написав? Повтори!

— «Kumpaniekommandant!..»

— Zur Besprechung morgen...[333] Готовий? Повтори!

— «Zur Besprechung morgen...»

— Um neun Uhr[334]. — Unterschrift. Ти знаєш, що таке Unterschrift, мавпо? Це підпис. Повтори.

— «Um neun Uhr. — Unterschrift. — Ти знаєш, що таке Unterschrift, мавпо, це — підпис.

— Ну й ідіот! Отже, підпис: оберст Шредер, дубина. Маєш? Повтори.

— Оберст Шредер, дубина.

— Добре, худобина. Хто прийняв телефонограму?

— Я.

— А щоб тобі сик замулило, хто це я?

— Швейк. Буде ще щось?

— Слава Богу, вже нічого. Але ти мав би називатися «Осел». Що у вас нового?

— Нічого. Все по-старому.

— То радієш, правда? У вас, кажуть, когось там прив’язували?

— Лакузу пана обер-лейтенанта. Зжер його обід. Не знаєш, коли їдемо?

— Чоловіче, в тебе надзвичайні питання, цього й сам дідок не знає. На добраніч. А блохи там у вас є?

Швейк відклав трубку і почав будити фельдфебеля-рахівника Ванєка. Той скажено відбрикувався, а коли Швейк почав його трясти, вдарив його в ніс. Потім ліг на живіт і в усі боки хвицяв ногами.

Але Швейкові таки вдалося настільки розбурхати Ванєка, що він, протираючи очі, нарешті, обернувся навзнак і перелякано спитав, що трапилося.

— Власне, нічого, — відповів Швейк. — Я тільки хочу з вами порадитися. Щойно ми дістали телефонограму, що завтра о дев’ятій годині пан обер-лейтенант Лукаш має знову прийти на нараду до пана полковника. Я тепер не знаю, як мені бути. Чи треба бігти і повідомити його про це зараз, чи аж вранці? Я довго вагався, будити вас чи ні, ви ж так гарно хропли, але потім подумав — ну що ж тут такого, треба ж порадитися...

— На милість Божу, дайте мені, будь ласка, поспати, — застогнав Ванєк, позіхаючи