Читати книгу - "Дюна"

краєм виступу. Вождь указав на кам’яну лавку всередині мушлі.

— Там сидітиме Превелебна Матір, але ти можеш відпочити на лавці, доки вона прибуде.

— Я краще постою.

Джессіка дивилася, як чоловіки розгортають килими, вкриваючи поверхню виступу, розглядала натовп. Біля підніжжя скелі зібралося щонайменше десять тисяч осіб.

І вони досі прибували.

Жінка знала, що в пустелі вже червоніла заграва, але тут, у печері, панували вічні сутінки — сірий безмір, заповнений людьми, які прийшли помилуватися, як вона ризикуватиме життям.

Праворуч у натовпі утворився прохід, і Джессіка побачила Пола, який підходив до неї в супроводі двох хлопчиків. Дітлахи рухалися дуже поважно. Вони тримали руки на ножах і насуплено розглядали стіну людей обабіч себе.

— Сини Джаміса — тепер сини Усуля, — сказав Стілґар. — Вони дуже серйозно ставляться до своїх обов’язків супровідників. — Він несміливо посміхнувся до Джессіки.

Джессіка розпізнала спробу покращити їй настрій і була за неї вдячна, але все одно не могла відігнати думки від небезпеки, яка чигала на неї.

«У мене нема іншого вибору, лишається тільки зробити це, — подумала вона. — Необхідно рухатися швидко, якщо ми хочемо забезпечити собі місце між фрименами».

Пол піднявся на виступ, лишивши дітей унизу. Він спинився перед матір’ю, зиркнув на Стілґара, а тоді знову на Джессіку.

— Що відбувається? Я гадав, мене викликали на раду.

Стілґар підняв руку, жестом наказавши мовчати, й указав ліворуч, де в натовпі з’явився ще один прохід. Там пройшла Чані, й риси її мініатюрного личка викривило горе. Вона зняла дистикост і вдягнула елегантну блакитну сукню-халат, що лишала відкритими тонкі руки. На лівому передпліччі було пов’язано зелену хустинку.

«Зелений — колір жалоби», — подумав Пол.

Це був один із тих звичаїв, які сини Джаміса пояснили йому, зауваживши, що вони не носять зеленого, адже прийняли його як батька-опікуна.

— Ти Лісан аль-Гайб? — запитали вони. Відчувши джигад, що бовванів за їхніми словами, Пол відкинув їхнє запитання, поставивши своє власне. І дізнався, що Калеффу, старшому з хлопців, десять років і він — рідний син Джоффа. Орлопові, молодшому, вісім, і він — рідний син Джаміса.

Дивний видався день, а ці двоє почесних вартових були з ним. Він сам їх попросив не підпускати близько надміру цікавих, щоб дати йому час зануритися в думки та пророчі спогади і спланувати, як відвернути джигад.

Зараз Пол стояв біля матері на печерному виступі й дивився на натовп, міркуючи, чи здатен хоча б якийсь план зупинити дике шаленство легіонів фанатиків.

За Чані, яка наближалася до виступу, ішли чотири жінки, що несли на ношах іншу.

Джессіка не зважала на наближення Чані, зосередивши всю увагу на жінці на ношах. То була зморшкувата, прадавня стара в чорному вбранні з каптуром, який відкинула, демонструючи тугий вузол сивого волосся та жилаву шию.

Жінки м’яко поставили ноші на виступ, і Чані допомогла старій стати на ноги.

«Отже, це і є їхня Превелебна Матір», — подумала Джессіка.

Стара важко обіперлася на Чані й пошкандибала до Джессіки. Вона скидалася на купу патиків, обтягнутих чорною тканиною. Вона спинилася перед Джессікою й протягом довгої миті мовчки розглядала її, а тоді хрипко прошепотіла.

— Тож ти і є та сама, — стареча голова скрушно хитнулася на тонкій шиї. — Шедаут Мейпс мала рацію, коли жаліла тебе.

Джессіка квапливо, з погордою відказала:

— Мені не потрібна нічия жалість.

— Поживемо-побачимо, — прохрипіла стара. На диво жваво вона повернулася і подивилася на натовп.

— Скажи їм, Стілґаре.

— Чи ж потрібно? — запитав він.

— Ми — люди Місру, — проскрипіла стара. — Відколи наші предки-суніти втекли з Аль-Уруби в долині Нілу, ми зазнали й вигнання, і смерті. Молодь іде вперед, щоб наш народ не вимер.

Стілґар глибоко вдихнув і ступив два кроки вперед.

Джессіка відчула, як тиша охопила натовп: двадцять тисяч людей, які зібралися тут, стояли мовчки й майже нерухомо. Враз вона здалася собі маленькою, а її пильність загострилася.

— Сьогодні ми маємо залишити цю січ, яка довгий час була нашим притулком, і рушити на південь, у пустелю, — мовив Стілґар. Його голос сягнув кожного підведеного обличчя, посилений акустичною мушлею позаду виступу.

Натовп і далі мовчав.

— Превелебна Матір сказала мені, що не переживе ще одну гаджру, — вів далі Стілґар. — Раніше нам доводилося жити без Превелебної Матері, але то є лихом для народу — шукати новий дім за таких важких обставин.

Тепер натовп заворушився, повнячись шепотом і тривожним гомоном.

— Тож цього не має трапитися, — сказав Стілґар. — Наша нова Сайядіна Джессіка з Чарівницьким Даром погодилася виконати сьогодні обряд. Вона спробує пройти випробування, щоб ми не втратили силу нашої Превелебної Матері.

«Джессіка з Чарівницьким Даром», — промайнуло в голові Джессіки. Вона бачила, як Пол витріщається на неї, відчувала запитання, що бриніли в його погляді, але його вуста були сковані дивовижністю всього навколо.

«Якщо я загину під час випробування, що трапиться з ним?» — запитувала себе Джессіка. І знову сумніви охопили її.

Чані підвела стару Превелебну Матір до кам’яної лави всередині акустичної мушлі, а тоді повернулася й стала біля Стілґара.

— А щоб ми не втратили все, якщо Джессіці з Чарівницьким Даром не поталанить, — мовив Стілґар, — Чані, доньку Лієта, буде висвячено на Сайядіну. — Він відступив на крок убік.

З глибини акустичної мушлі до них долинув голос старої, посилений шепіт, різкий і пронизливий:

— Чані повернулася зі своєї гаджри — Чані бачила води.

Шелест прокотився натовпом:

— Вона бачила води.

— Я висвячую доньку Лієта на Сайядіну, — прохрипіла стара.

— Ми приймаємо її, — відповів натовп.

Пол не надто уважно прислухався до церемонії, досі зосередившись на тому, що було сказано про його матір.

Якщо їй не поталанить?

Він озирнувся на стару Превелебну Матір, вивчаючи висушені риси старої, бездонну синяву її очей. Здавалося, неначе вітерець ось-ось віднесе її геть, але було в ній щось таке, що підказувало: її не торкнеться навіть коріолісова буря. Її оточувала така сама аура сили, як і Превелебну Матір Ґая Єлену Могіям, що піддала його випробуванню болем — ґом джаббаром.

— Я, Превелебна Матір Рамалло, чиїм голосом говорять безліч інших, скажу вам, — мовила стара. — Саме Чані має стати Сайядіною.

— Саме вона, — відповідав натовп.

Стара кивнула й прошепотіла:

— Дарую їй срібні небеса, золоту пустелю з осяйними скелями, а також зелені поля грядущі. Дарую все це Сайядіні Чані. І щоб не забула вона про те, що стала служницею всім нам, нехай виконає чорну роботу в Церемонії Сімені. Нехай усе буде так, як забажає Шай-Хулуд, — вона підняла схожу на коричневу палицю руку й опустила її.

Джессіка відчувала, як церемонія затягувала