Читати книгу - "Відьмак. Володарка Озера"

те, що його пошрамоване обличчя не помітять, розраховувати, вочевидь, не міг. І на те не розраховував.

— Пан Ізенгрім Фаойльтіарна? Залізний Вовк? Що за чудова несподіванка! Просимо, просимо!

Жовніри виволокли його з шеренги.

— Va faill! — крикнув йому Койнеах Да Рео, упізнаний і витягнений іншими солдатами, тими, що носили ринграфи з реданським орлом. — Se’ved, se caerme dea!

— Побачитеся, — просичав цивільний, який вибрав Фаойльтіарну, — але хіба в пеклі. На нього вже там чекають, у Дракенборзі. Гей, стояти! Чи це випадково не пан Ріордан? Узяти його!

Загалом витягли їх трьох. Лише трьох. Фаойльтіарна зрозумів і раптом — на своє здивування — почав боятися.

— Va faill! — крикнув товаришам витягнений із шеренги Ангус Брі Крі, дзвонячи кайданами. — Vafaill, fraeren!

Жовніри грубо його пхнули.

Далеко їх не повели. Дійшли лише до одного із сараїв поблизу пристані. Відразу над басейном порту, де хилитався ліс щогл.

Цивільний дав знак. Фаойльтіарну пхнули під стовп, під балку, через яку перекинули мотузку. До мотузки почали прив’язувати залізний гак. Ріордана та Ангуса посадовили на двох поставлених на глинобитній підлозі табуретах.

— Пане Ріордан, пане Брі Крі, — холодно промовив цивільний. — Ви обидва потрапили під амністію. Суд постановив виказати вам ласку… Утім, справедливість мусить здійснитися, — додав, не дочекавшись реакції. — А за те, аби так сталося, заплатили родини тих, кого ви повбивали, панове. Вирок винесено.

Ріордан та Ангус не зуміли навіть скрикнути. Ззаду накинули їм на шию петлі, придавили, разом із табуретами перекинули, потягли підлогою. Коли скутими руками вони дарма намагалися зірвати шнурки, що врізалися в тіло, кати всілися їм на груди. Блиснули та вдарили ножі, бризнула кров. Тепер навіть петлі не могли заглушити їхнього крику, виску, від якого ставало дибки волосся.

Тривало це довго. Як завжди.

— Ваш вирок, пане Фаойльтіарна, — сказав цивільний, повільно повертаючи до нього обличчя, — було забезпечено додатковим пунктом. Таке собі екстра…

Фаойльтіарна не мав наміру чекати на щось «екстра». Клямка кайданів, над якою ельф працював уже два дні й дві ночі, тепер звалилася з його передпліччя наче за дотиком магічної палички. Страшенний удар важкого ланцюга повалив обох жовнірів, що його стерегли. Фаойльтіарна в стрибку копнув в обличчя наступного, шмагнув кайданами цивільного, кинувся просто в затягнене павутинням віконце сараю, вилетів із нього разом із рамою, залишаючи на цвяхах кров і шматки одягу. Зі стукотом приземлився на дошки молу. Перекинувся, перевернувся через голову й пірнув у воду, між човнами й баркасами рибалок.

Усе ще прикутий до його правого зап’ястка важезний ланцюг тягнув на дно. Фаойльтіарна змагався з ним. З усіх сил змагався за життя, яке йому — як здавалося ще донедавна — було геть нецікаве.

— Хапай! — волали солдати, вибігаючи із сараю. — Хапай! Бий-убивай!

— Там! — кричали інші, що бігли молом. — Туди, туди стрибнув!

— До човнів!

— Стріляти! — ревів цивільний, намагаючись обома руками стримати кров, що дзюркотіла з очодолу. — Убити його!

Заклацала тятива арбалетів. Чайки злетіли з вереском. Брудна зелена вода поміж баркасами закипіла від стріл.

* * *

— Віват! — дефіляда продовжувалася, натовп мешканців Новіграда вже виказував ознаки втоми й захриплості. — Віват! Хай живуть!

— Уррра!

— Слава королям! Слава!

Філіппа Ейльгарт розглянулася, упевнилася, що ніхто не прислухається, нахилилася до Дійкстри.

— Про що ти хочеш зі мною поговорити?

Шпигун також роззирнувся.

— Про замах на короля Візіміра, що був скоєний у липні минулого року.

— Вибач?

— Напівельф, який скоїв те вбивство, — Дійкстра ще більше стишив голос, — аж ніяк не був шаленцем, Філь. І не діяв сам-один.

— Про що ти говориш?

— Тихіше, — усміхнувся Дійкстра. — Тихіше, Філь.

— Не називай мене Філь. Маєш докази? Які? Звідки?

— Ти б здивувалася, Філь, якби я тобі розповів звідки. Коли я можу сподіватися на аудієнцію, ясновельможна пані?

Очі Філіппи Ейльгарт були наче два чорні, бездонні озера.

— Скоро, Дійкстра.

Дзвони били. Натовп охрипло вигукував. Військо марширувало. Пелюстки квітів, наче сніг, укривали новіградську бруківку.

* * *

— Усе пишеш?

Орі Реувен здригнувся й зробив ляпку. Служив він Дійкстрі вже дев’ятнадцять років, але й досі не призвичаївся до безшумного кроку шефа, до того, що той з’являвся невідомо звідки й невідомо яким чином.

— Доброго вечора, кхе-кхе, ваша вельмож…

— «Люди з тіней», — прочитав Дійкстра титульну сторінку рукопису, яку безцеремонно підняв зі столу. — «Історія таємних королівських служб, писана Орібасієм Джанфранко Паоло Реувеном, магістром…». Ох, Орі, Орі. Старий чолов’яга, а такі дурниці.

— Кхе-кхе…

— Я прийшов попрощатися, Орі.

Реувен дивився на нього здивовано.

— Бачиш, вірний дурню, — продовжував шпигун, не очікуючи, поки секретар щось промовить, — я також старий, і виходить, що ще й такий самий дурень. Сказав одне слово одній особі. Тільки одній. І тільки одне слово. І було це на одне слово більше й на одну особу більше, ніж треба. Прислухайся, Орі. Чуєш їх?

Орі Реувен, широко розплющивши здивовані очі, покачав головою. Дійкстра мовчав мить-другу.

— Не чуєш, — заявив. — А я їх чую. У всіх коридорах. Щури бігають за третогорськими стінами, Орі. Ідуть сюди. Наближаються на м’яких щурячих лапках.

* * *

Вони з’явилися з тіней, з темряви. Чорні, замасковані, верткі, мов щури. Стражники та охоронці у вестибюлях упали без стогонів під швидкими ударами стилетів із вузькими, гранчастими клинками. Кров текла по підлозі третогорського замку, розливалася, плямувала паркет, всотувалася в дорогі венґерберзькі килими.

Наближалися вони всіма коридорами, а за ними лишалися трупи.

— Він там, — сказав один, указуючи. Голос його приглушував чорний шарф, що приховував обличчя аж по очі. — Туди він увійшов. Через канцелярію, у якій головує Реувен, той кошлатий дід.

— Звідти немає виходу. — Очі іншого майбутнього керівника горіли в отворах чорної оксамитової маски. — Кімната за канцелярією — це глухий кут. Там навіть вікон немає.

— Усі інші коридори під контролем. Усі двері та всі вікна. Він не може від нас утекти. Він у пастці.

— Уперед!

Двері піддалися копнякам. Блиснули стилети.

— Смерть!!! Смерть кривавому кату!

— Кхе-кхе? — Орі Реувен підвів від паперів короткозорі очі, що сльозилися. — Вибачаюся? Чим я можу, кхе-кхе, панству служити?

Убивці з розгону вивалили двері до приватних кімнат Дійкстри, оббігли їх, наче щури, стромляючи носи в усі кутки. Полетіли на підлогу зірвані гобелени, картини й панелі, стилети розпорювали драпіровки та шпалери.

— Немає його! — крикнув один, увірвавшись у канцелярію. — Немає його!

— Де? — вигарчав головний, схиляючись над Орі, пробиваючи його поглядом з отворів чорної маски. — Де є той кривавий пес?

— Немає його, — спокійно відповів Орі Реувен. — Ви ж самі бачите.

— Де він є? Кажи! Де Дійкстра?

— А чи я, — кахикнув Орі, — є, кхе-кхе, сторожем братові